Розділ 28. Лія

​Світ навколо мене перетворився на розмиту пляму білого кольору. Я не пам’ятала, як опинилася на підлозі, як мої нігті шкребли пластик дверей реанімації. У вухах стояв лише один звук — довгий, безперервний писк монітора, який означав кінець. Кінець усього.

​Але раптом... короткий сплеск. Потім ще один. Ритм повернувся. Хаотичний, слабкий, але живий.

​— Є пульс! — крикнув Стас за склом. — Адреналін, ще кубик! Тримайте його!

​Я заплющила очі й уткнулася лобом у коліна. Живий. Він вижив. Мій Монстр виявився сильнішим за отруту, яку впорснув йому той привид у білому халаті.

​За хвилину двері реанімації розчинилися, і в коридор влетів Богдан Андрійович. Він був схожий на розлюченого титана. Його обличчя перекосилося від гніву, вени на шиї напнулися, як сталеві троси. Він схопив Павла за лацкани піджака і з такою силою вгатив його в стіну, що картина поруч злетіла на підлогу.

​— Якого біса?! — заревів Богдан. — Я тримаю тут двадцяти озброєних ідіотів, щоб вони пропустили якогось медбрата?! Як він зайшов?! Як він вийшов?!

​— Богдане Андрійовичу, ми перевіряли всіх... він був у формі, у масці... — заїкався Павло, не намагаючись навіть захиститися.

​— Форма? Маска? — Богдан вихопив пістолет і приставив його до підборіддя Павла. — Якщо з голови мого сина впаде ще хоч одна волосина, я випущу тобі мізки прямо тут. Перевіряти всіх! Кожного санітара, кожну прибиральницю! Звірити списки з архівом кадрів! Якщо людина не працює тут більше року — стріляти на місці!

​Я піднялася на ноги, тримаючись за стіну. Моє тіло все ще здригалося від залишків шоку. Богдан раптом розвернувся до мене. Його погляд був настільки гострим, що здавалося, він зараз прошиє мене наскрізь.

​— А тепер ти, — він зробив крок до мене, важко дихаючи. Його пістолет усе ще був у руці. — Ти була там. Ти бачила його. Чи, можливо... це ти вирішила добити мого сина, поки ніхто не бачив? Може, Таранскі вирішив, що мертвому Дем’яну порти не потрібні?

​— Ні! Ні, що ви кажете! — я закричала, і сльози знову покотилися по щоках. — Я кохаю його! Я намагалася зупинити того чоловіка, я питала, що він робить! Він сказав — знеболювальне...

​— Опиши його, — перервав мене Богдан, хапаючи за плече. — Швидше! Кожна деталь!

​Я заплющила очі, намагаючись відтворити в пам’яті той короткий момент. Холодні очі над маскою. Швидкі рухи.

​— Він був... худорлявий. Невисокий, але дуже жилистий. Коли він виходив, світло впало на його голову збоку... я помітила сивину на скронях. Дуже виразну сивину. І ще... — я завагалася, згадуючи лінію, яка виднілася біля вуха, де закінчувалася маска. — У нього був шрам. Тонка біла лінія, яка йшла від скроні вниз, під маску. Наче розчерк ножа.

​Богдан завмер. Його рука з пістолетом повільно опустилася. Він переглянувся з Павлом, і в очах обох чоловіків спалахнуло розуміння, від якого в коридорі стало ще холодніше.

​— Кастраров, — прошепотів Павло. — Це був сам Олег. Сука... Він особисто прийшов завершити справу.

​Богдан видав звук, схожий на гарчання пораненого звіра. Він розвернувся до своїх людей, які вже вишикувалися в коридорі.

​— Ви чули?! — його голос тепер був холодним і смертоносним. — Кастраров Олег у будівлі. Або він уже вийшов. Мені байдуже, де ви його знайдете. Переверніть місто. Випаліть кожен підвал. Я хочу бачити його голову. І це не метафора. Я хочу, щоб ви принесли мені його справжню голову на цьому клятому підносі! Кожен, хто допоможе йому сховатися — труп. Кожен, хто відведе погляд — труп. В рушницю! Живо!

​Охоронці миттєво розсипалися по лікарні. Богдан знову глянув на мене. У його погляді більше не було тієї відкритої ненависті, лише холодна розважливість.

​— Ти їдеш додому, Ліє. Зараз же. Павло виділить тобі супровід із тих, хто ще не втратив залишки мізків.

​— Ні, я не залишу його! — я знову кинулася до дверей.

​— Його виведуть із медикаментозного сну не раніше, ніж через два дні, якщо показники будуть стабільні, — відрізав Богдан. — Зараз ти тут нікому не потрібна. Ти тільки заважаєш охороні. Якщо Кастраров повернеться, ти станеш тягарем. Їдь до маєтку. Чекай мого дзвінка. Якщо з ним щось зміниться — я повідомлю.

​Я хотіла сперечатися, але Павло вже м’яко, але настирливо взяв мене під лікоть.

​— Ходімо, Ліє Лук’янівно. Тут справді зараз буде небезпечно. Богдан Андрійович не жартує. Ми зачистимо лікарню, але вам краще бути за високим парканом.

​Я востаннє подивилася крізь скло реанімації. Дем’ян знову лежав спокійно. Апарати мірно виспівували свою механічну пісню. Він вижив після кулі, вижив після отрути. Мій лютий Монстр боровся за життя, а я... я мала боротися за свою таємницю. 

​— Бережи його, — прошепотіла я Павлу, коли ми виходили з ліфта.

​— Ми всі за нього помремо, якщо треба, — похмуро відповів він.

​Я сіла в машину, і місто за вікном здавалося мені чужим і ворожим. Я їхала в золоту клітку маєтку Чорненків, знаючи, що справжня війна тільки починається. І в цій війні я була або найціннішим призом, або першою жертвою, яку принесуть на вівтар перемоги.

​Поки Дем’ян спить, я маю стати сильною. Бо коли він відкриє очі, йому знадобляться не мої сльози, а правда. Яка б кривава вона не була.