Розділ 27. Лія

​Стерильна тиша приватної клініки «Святого Пантелеймона» здавалася мені живою істотою. Вона дихала разом зі мною, важко, з металевим присмаком страху. Перша ніч під реанімацією перетворилася на нескінченний марафон між відчаєм і молитвою.

​Люди Чорненків — кам’яні статуї в темних костюмах — заповнили весь поверх. Вони не зводили очей з коридорів, їхні руки завжди були поблизу зброї, прихованої під піджаками. Вони охороняли своє, альфа-самця, свого Монстра, який зараз був безпорадним, як ніколи.

​Я сиділа на жорсткому шкіряному стільці прямо під дверима реанімації. Піджак Павла, який він мені залишив, став моїм панциром. Я вдихала його запах — порох, дорогий тютюн і ледь помітний аромат парфуму Дем’яна, який в’ївся у тканину. Я не пішла. Богдан Андрійович намагався вислати мене додому двічі, посилаючи своїх людей, але я просто ігнорувала їх. Я знала: якщо я переступлю поріг цього поверху, я розвалюся на частини.

​Ранок наступного дня застало мене в тій самій позі. Сіре світло пробивалося крізь жалюзі, роблячи обличчя охоронців ще суворішими.

​Коли двері реанімації відчинилися, і звідти вийшла молода медсестра з втомленими очима, я підхопилася так різко, що в очах потемніло.

​— Будь ласка... — я вхопила її за край білого халата. — Пустіть мене до нього. Хоча б на п’ять хвилин.

​— Дівчино, ви ж знаєте правила, — вона зітхнула, поправляючи маску. — Стерильна зона. Там апаратура, пацієнт у критичному стані. Не можна.

​— Я благаю вас, — мої пальці тремтіли, впиваючись у тканину. — Я не буду нічого чіпати. Я просто постою поруч. Він... він мій чоловік. Мені потрібно сказати йому одне слово. Тільки одне.

​Медсестра подивилася на мене, потім на охоронців, що стояли за моєю спиною, і, мабуть, побачила в моїх очах те саме пекло, яке я носила в собі всю ніч.

​— Гаразд, — прошепотіла вона, озираючись. — Тільки п’ять хвилин. Одягніть халат, бахіли і маску. І не наближайтеся до приладів.

​Я закивала, ковтаючи сльози вдячності.

​Всередині палати було холодно. Єдиним звуком був ритмічний, механічний свист апарату ШВЛ та монотонне пищання монітора. Дем’ян лежав нерухомо. Його обличчя було блідим, як полотно, а трубка в роті здавалася чимось чужорідним і жорстоким.

​Я обережно сіла на стільчик біля його ліжка. Моя рука, тремтячи, потягнулася до його великої долоні, що лежала поверх простирадла. Я взяла її у свої руки, накриваючи його холодну шкіру своїми долонями. Кінчиками великих пальців я почала повільно обводити татуювання на тильній стороні його кисті — складні візерунки, які тепер здавалися мені картою його болю.

​— Я тут, Дем’яне, — прошепотіла я, нахиляючись. Гарячі сльози падали прямо на його нерухомі пальці. — Я нікуди не піду. Я залишуся тут, навіть якщо весь світ буде проти. Ти чуєш? Ти не можеш мене залишити. Ти обіцяв... обіцяв, що ми поговоримо.

​Я заплющила очі, відчуваючи, як правда, яку я так довго тримала всередині, рветься назовні.

​— Я кохаю тебе, — голос зірвався. — І я брехала тобі. Я не та, за кого ти мене приймаєш. Я не Лія Таранскі. Я... я просто дівчина, яка потрапила в пастку. Але моє кохання до тебе — це єдина правда, яка в мене є. Прокинься, і я розкажу тобі все. Кожне слово. Тільки не йди...

​Мені стало легше. Хоча я знала, що він у медикаментозному сні, ці слова нарешті покинули мою душу. Я витерла сльози тильною стороною долоні, збираючись з силами, щоб піти.

​Раптом двері відчинилися. До палати зайшов чоловік. На ньому був лікарняний халат, але на обличчі була щільна маска, а шапочка насунута майже до самих брів. Це здалося мені дивним — усі інші працівники, яких я бачила, не були так сильно закриті.

​Він не глянув на мене. У руках він тримав шприц із прозорою рідиною.

​— Що ви робите? — запитала я, інстинктивно напружуючись.

​— Це для знеболення, — голос чоловіка був глухим, позбавленим інтонацій. — Планова ін’єкція. Все гаразд, не хвилюйтеся.

​Він впевненим рухом встромив голку в порт крапельниці. Я спостерігала, як вміст шприца повільно зникає в трубці, що вела прямо до вени Дем’яна. Чоловік так само швидко витягнув шприц, розвернувся і вийшов із палати, не сказавши більше ні слова.

​Минула хвилина. Світ здавався нерухомим, поки раптом ритмічне пищання монітора не змінилося. Звук став частішим, вищим, перетворюючись на тривожне завивання.

​На екрані крива пульсу почала хаотично стрибати, а потім різко пішла вниз.

​— Дем’яне? — я підхопилася, жахливий здогад пронизав мій мозок. — Дем’яне!

​У ту ж секунду двері розчинилися. До палати вбігли медсестри, а за ними — хірург Стас.

​— Що сталося?! — крикнув він, кидаючись до моніторів. — Ритм падає! Фібриляція!

​— Сюди заходив медбрат! — кричала я, коли мене почали відштовхувати від ліжка. — Він щось ввів у крапельницю!

​— Хто заходив?! У нас немає медбратів у цій зміні! — гаркнула медсестра, штовхаючи мене до виходу. — Вийдіть геть! Швидше! 

— Дефібрилятор!

​Мене виштовхали в коридор. Я впала на коліна біля скляних дверей, притискаючи руки до рота. Охоронці Чорненків уже бігали по поверху, хтось кричав у рацію, Павло кудись побіг, але я бачила тільки те, що відбувалося за склом.

​Там, у білому світлі ламп, Стас розривав сорочку на грудях Дем’яна. Медсестри гарячково готували апарат.

​— Розряд! — скомандував хірург.

​Тіло Дем’яна здригнулося на ліжку, вигинаючись дугою.

​— Ще раз! Розряд!

​Я бачила лінію на моніторі. Вона була майже рівною. Мій Монстр, моя єдина надія, помирав прямо у мене на очах через мою хвилинну слабкість. Я дозволила вбивці зайти. Я дозволила йому вбити людину, якій щойно зізналася в коханні.

​— Боже, ні... тільки не він... — шепотіла я, б’ючись об скло. — Візьми мене, але залиш його!

​За склом почалося справжнє пекло. Лікарі міняли один одного, роблячи непрямий масаж серця, піт заливав обличчя Стаса. А я могла тільки дивитися, як життя повільно витікає з того, хто став для мене дорожчим за весь цей проклятий світ.