Розділ 26. Лія

​Коридори приватної клініки «Святого Пантелеймона» зустріли мене стерильною білизною та запахом озону, який виїдав очі. Тут не було суєти звичайної лікарні. Тут була тиша. Страшна, дорога тиша, у якій кожен крок Павла віддавався луною, наче удари молота по труні.

​На мої плечі тиснув піджак Павла — важкий, занадто великий, він пахнув порохом і холодним ранком. Я куталася в нього, намагаючись стримати тремтіння, яке розбивало моє тіло на шматки. Босі ноги в туфлях, які я вхопила поспіхом, замерзли на кахляній підлозі, але я цього майже не відчувала.

​Ми зупинилися біля блоку операційної.

​Там, на шкіряному дивані, сидів Богдан Андрійович. Я ніколи не бачила його таким. Його ідеально випрасувана сорочка була заляпана темно-бурими плямами — кров’ю його власного сина. У руках він стискав піджак Дем’яна. Той самий піджак, під який Дем’ян ховав пістолет кілька годин тому. Зараз ця дорога тканина була понівеченою, брудною ганчіркою, просоченою смертю.

​— Як він? Що з ним? — мій голос прозвучав як тріск сухої гілки.

​Богдан повільно підвів голову. Його очі були налитими кров’ю. Він різко підвівся, ігноруючи моє запитання, і втупився в Павла поглядом, від якого мало б зупинитися серце.

​— Якого чорта вона тут робить? — процідив він. Голос Богдана був тихим, але в ньому відчувалася вібрація розлюченого звіра. — Я дав наказ зачинити її в маєтку.

​— Вона не питала дозволу, Богдане Андрійовичу, — глухо відповів Павло, відступаючи на крок.

​Я зробила крок вперед, виходячи з-за спини Павла. Я більше не хотіла ховатися.

​— Я тут, бо я його дружина! — вигукнула я, дивлячись прямо в обличчя людині, яка тримала в страху все місто.

​Богдан зробив крок до мене. Він був вищим, масивнішим, він випромінював загрозу, яка фізично притискала мене до стіни.

​— Дружина? — він скривив губи в огидній посмішці. — Ти — дружина за контрактом. Мирна угода на папері, і нічого більше. Твоя роль у цьому домі — бути тихою, плодючою і народити спадкоємця, який продовжить рід Чорненків. Усе. Твоя присутність у справах закінчується за порогом спальні.

​Він нахилився до мого вуха, і я відчула запах тютюну та віскі.

​— Якщо через те, що ти запудрила йому мізки своїми сльозами та поцілунками, мій син став слабким і пропустив цей удар... я особисто вб’ю тебе. І мені буде плювати на Лук’яна, на порти і на всі угоди світу. Чорненки не пробачають слабкості. А тепер зникни з моїх очей. Негайно!

​Я зціпила зуби так, що заболіли щелепи. Страх нікуди не зник, але поруч із ним прокинулося щось інше. Ненависть. І дика, некерована потреба захистити те єдине, що стало мені дорогим.

​— Я нікуди не піду, — вимовила я чітко. — Вбивайте мене прямо тут, якщо хочете, але я не залишу його.

​Богдан замахнувся, і я мимоволі заплющила очі, чекаючи удару. Але в цей момент двері операційної відчинилися.

​Звідти вийшов чоловік у блакитній формі. Хірург. Він виглядав смертельно втомленим. Його руки в гумових рукавичках були в крові. Він зняв шапочку і просто потер нею обличчя, залишаючи на лобі червоний слід.

​Моє серце пропустило удар. Світ навколо хитнувся.

​Богдан, забувши про мене, кинувся до лікаря. Він не став чекати звіту. Він просто вхопив хірурга за петельки халата і втиснув його в стіну передпліччям, здавлюючи горло.

​— Говори, Стасе! — прохрипів Богдан. — Що з моїм сином? Живий?

​— Богдане... відпусти... я не можу дихати... — прохрипів хірург, намагаючись відштовхнути залізну руку. — Ми зробили все, що могли...

​Богдан лише сильніше втиснув його в стіну.

​— Якщо він помре, я спалю цю кляту клініку разом із тобою всередині. Ти мене знаєш! Говори!

​— Куля пройшла поруч із серцем, — швидко заговорив Стас, ковтаючи повітря. — Пошкоджена ліва легеня. Була масивна внутрішня кровотеча. Проблеми з диханням були критичними, ми ледь встигли... Ми стабілізували його, Богдане. Стабілізували! Але стан залишається вкрай важким.

​Богдан трохи послабив хватку, але не відпустив лікаря.

​— Що це означає?

​— Це означає, що зараз усе залежить від його організму. Ми встановили дренаж у грудну клітку, щоб виводити рідину. Він підключений до апарату штучної вентиляції легень. Щоб дати тілу шанс на відновлення і зняти навантаження з серця, ми ввели його в медикаментозний сон.

​— На скільки? — запитала я, роблячи крок вперед. Мій голос тремтів, але я мусила знати.

​Лікар подивився на мене, потім на Богдана.

​— Від двох до п’яти днів. Можливо, більше. Зараз головне — уникнути інфекції та набряку легенів. Він не чує нас, він не відчуває болю. Він просто... спить.

​Богдан нарешті відпустив хірурга. Стас почав жадібно ковтати повітря, поправляючи халат.

​— Я хочу його бачити, — сказав Богдан.

​— Зараз його перевезуть до реанімації. Там стерильна зона. Тільки через скло, Богдане. Тільки через скло.

​Двері операційної знову відчинилися. Почувся металевий брязкіт каталки. Я подалася вперед, відчуваючи, як коліна стають ватяними.

​Його вивозили троє медсестер. Дем’ян був неприродно блідим. Його обличчя, зазвичай таке суворе і напружене, зараз здавалося висіченим із білого мармуру. До рота була підведена трубка апарату ШВЛ, яка мірно шипіла, вкачуючи життя в його понівечені легені. Груди, забинтовані товстим шаром марлі, ледь помітно підіймалися. Безліч дротів і трубок тягнулися від його тіла до моніторів, що пищали в унісон із його слабким пульсом.

​— Дем’яне! — я кинулася до нього, намагаючись схопити його за руку, яка безсило звисала з краю каталки. — Дем’яне, я тут!

​— Назад! — одна з медсестер різко відштовхнула мене. — Сюди не можна! Ви заважаєте!

​Каталку швидко покотили далі коридором, у бік реанімаційного відділення. Я хотіла бігти слідом, але сильна рука Богдана перехопила моє передпліччя, боляче впиваючись пальцями в шкіру.

​— Досить істерик, — холодно сказав він, дивлячись услід синові. — Ти почула лікаря. Він уві сні. Твої сльози йому не допоможуть.