Розділ 25. Лія

​Ця ніч була виткана з очікування, гострого, як лезо, на якому я танцювала останній місяць. Години тягнулися занадто повільно, перетворюючись на липку, задушливу масу. Здавалося, час зупинився разом із моїм серцем у ту саму секунду, коли чорні позашляховики зникли за воротами маєтку.

​Я не могла спати. Не могла навіть сісти. Я міряла кроками свою кімнату, знову і знову повертаючись до вікна, прислухаючись до кожного шелесту гравію, до кожного подиху вітру. Мені вчувалися постріли, крики, звук розбитого скла, хоча за вікном панувала мертва, зловісна тиша.

​Коли небо на сході почало сіріти, набуваючи брудного відтінку сталі, я все ще була на ногах. Очі пекли від втоми, але мозок працював на межі. Я прокручувала в голові своє несказане зізнання. Навіщо я чекала? Чому не викрикнула все прямо там, при Богдані?

​Раптом тишу розірвав рев двигуна. Одна машина. Тільки одна.

​Я кинулася до вікна. Чорний седан на швидкості влетів на територію, різко загальмувавши біля головного входу. Я не чекала ні секунди. Не накинувши навіть халата, у самій лише тонкій сорочці, я босоніж вибігла з кімнати. Сходи здавалися нескінченними, серце гупало в ребра, наче хотіло вирватися на волю.

​Я розпахнула важкі вхідні двері саме в той момент, коли з машини вийшов Павло — один із найбільш наближених людей Дем’яна.

​— Де він? — вигукнула я, не даючи йому навіть ступити на поріг. — Де Дем’ян?

​Павло виглядав жахливо. Його обличчя було сірим від утоми, на щоці виднілася глибока подряпина, а сорочка... Вона була заляпана темно-червоним. Кров. Її було занадто багато.

​Він не відповів. Просто мовчки пройшов повз мене, важко дихаючи. Його погляд був спрямований кудись крізь стіни, прямо до кабінету Богдана Андрійовича.

​— Павло! — я вхопила його за лікоть, з силою штовхнувши назад. — Я тебе питаю! Де мій чоловік? Де Дем’ян?

​Він зупинився, повільно повернув голову і подивився на мене так, ніби вперше побачив. У його очах не було співчуття. Тільки роздратування і холод.

​— Це не стосується вас, Ліє Лук’янівно. Ідіть до себе, — кинув він, намагаючись вивільнити руку.

​— Не стосується мене? — я відчула, як у мені закипає лють, якої я раніше ніколи не відчувала. — Я його дружина! Кожне слово про нього, кожна крапля крові на твоїй сорочці стосується мене більше, ніж будь-кого в цьому проклятому домі! Де він?!

​Павло на мить завагався, його щелепи стиснулися.

​— Він у лікарні, — нарешті вичавив він із себе.

​— Що? Що сталося? — мій голос зірвався на шепіт.

​Але Павло вже не слухав. Він вирвався і попрямував до кабінету старого Чорненка. Двері зачинилися за ним із глухим звуком, залишаючи мене в холодному холі саму.

​Я не збиралася чекати. Я не збиралася слухати накази. Мені було плювати на етикет, на Богдана, на свою безпеку.

​Я дочекалася, поки Павло вийде з кабінету. Він виглядав ще більш похмурим, ніж раніше. Він швидко попрямував до виходу, і я кинулася за ним, ледь встигаючи за його широкими кроками.

​— Вези мене до нього, — наказала я, заступаючи йому шлях біля самої машини.

​— У мене немає наказу вас везти, — відрізав Павло, намагаючись відчинити дверцята водія. — Залишайтеся тут. Богдан Андрійович сказав, що це небезпечно.

​— Я не питаю дозволу, Павло, — я зробила крок вперед, дивлячись йому прямо в очі. Я відчувала, як всередині мене щось зламалося — стара, боязка Лія зникла. — Я наказую тобі. Як дружина твого боса. Якщо ти зараз же не відвезеш мене до Дем’яна, я обіцяю тобі: коли він прийде до тями, перше, що він почує — це те, як ти кинув мене тут у розпачі.

​Павло завмер. Він дивився на мене кілька довгих секунд, оцінюючи загрозу. Його роздратування було майже відчутним, але він бачив — я не відступлю. Я швидше кинуся під колеса, ніж дозволю йому поїхати без мене.

​Він мовчки розвернувся, обійшов машину і відкрив мені задні дверцята. Я миттєво сіла всередину, зачинивши двері з такою силою, що машина здригнулася. Павло сів за кермо і різко рвонув із місця, так що шини заверещали по гравію.

​Ми їхали в тиші. Я дивилася на його потилицю, на дзеркало заднього виду, де іноді зустрічалася з його напруженим поглядом.

​— Що з ним? — нарешті запитала я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів. — Павло, скажи правду. Я повинна знати.

​Він мовчав хвилину, дивлячись на дорогу. Потім важко зітхнув.

​— Засідка. Кастраров підготував пастку там, де ми найменше очікували. Дем’ян прийняв вогонь на себе, щоб дати нам вийти.

​Мене накрило хвилею нудоти. «Прийняв вогонь на себе». Це було так у його стилі. Монстр, який жертвує собою заради своїх людей.

​— Наскільки все серйозно? — прошепотіла я, стискаючи пальці так, що нігті вп’ялися в долоні.

​Павло подивився на мене в дзеркало. Його погляд став трохи м’якшим, але слова були як удар під дих.

​— Бос поранений. Вогнепальне. Куля зачепила легеню. Зараз він на операції. Лікарі... лікарі не дають жодних прогнозів, Ліє.

​Світ навколо мене розлетівся на дрібні друзки. Я заплющила очі, притиснувши лоб до холодного скла вікна. У голові пульсувала лише одна думка: я не встигла. Я не встигла сказати йому, що я його кохаю. Я не встигла сказати, хто я насправді.

​Якщо він помре зараз, він помре з моєю брехнею в серці. А я залишуся жити з цією правдою, яка стане моєю довічною в’язницею.

​— Швидше, Павло, — промовила я в порожнечу салону. — Будь ласка, швидше.

​Машина летіла крізь ранкове місто, розрізаючи туман, а я молилася всім богам, яких знала, щоб Дем’ян Чорненко виявився занадто впертим навіть для самої смерті. Бо якщо він піде, мій світ знову перетвориться на попіл, із якого я вже ніколи не воскресну.