Розділ 24. Лія

​Тиша в маєтку Чорненків стала іншою. Вона більше не була спокійною — вона була наелектризованою, як повітря перед розрядом блискавки. Я стояла в затінку коридору, притиснувшись спиною до холодної стіни, і моє серце калатало десь під самим горлом.

​Голос Богдана Андрійовича, батька Дем’яна, долинав із напіввідчинених дверей вітальні. Кожне його слово падало, як гільза на бетон.

​— Кастраров не прийде домовлятися, Дем’яне. Він прийде вбивати. П’ять років тому ми випалили його людей, а його самого вигнали з міста, як паршивого пса. Тепер він повернувся зграєю вовків. Сьогоднішня зустріч — це нейтральна територія, але ти знаєш, що для Олега нейтральних зон не існує. Береш із собою групу швидкого реагування. Кожен має бути в броні.

​Я затамувала подих. Прізвище Кастраров змусило моє тіло заніміти. Я пам’ятала його. Кілька років тому в домі Таранскі Лук’ян обговорював справи з якимось чоловіком, поки я подавала їм каву. Вони говорили пошепки, але я почула достатньо. Вони називали Кастрарова «м’ясником». Лук’ян тоді виглядав наляканим, хоча намагався це приховати. Якщо навіть Таранскі боявся цієї людини, то що чекає на Дем’яна сьогодні?

​Мій Монстр... Мій чоловік, який вночі був таким ніжним, сьогодні йде на розстріл.

​Я відчула, як паніка підкочується до серця. Я не могла дозволити йому піти з цим вантажем брехні між нами. Якщо він не повернеться... якщо це була остання ніч, яку ми провели разом, я не зможу жити з усвідомленням того, що він помер, вважаючи мене донькою Лук’яна. Він мав дізнатися правду. Зараз. Поки ще не пізно.

​Я дочекалася, поки Богдан вийде з вітальні, і швидкими кроками попрямувала до кабінету Дем’яна. Кожен крок віддавався в моїй голові пульсацією. Я не знала, що станеться через хвилину. Він може вбити мене прямо там, за його дубовим столом. Він може вигнати мене на поталу Давиду чи Кастрарову. Але я більше не могла мовчати.

​Я постукала. Тиша. Потім коротке, владне:

​— Заходь.

​Я відчинила двері. Дем’ян стояв біля вікна. Він уже був зібраний. Чорний піджак підкреслював його широкі плечі, але мою увагу прикувало інше. У руці він тримав пістолет — важкий, матовий, смертоносний. Він звично перевірив обойму і плавним рухом сховав зброю в кобуру під піджаком.

​Його погляд зупинився на мені. Холодний, зібраний, позбавлений будь-яких емоцій.

​— Що ти тут робиш, Ліє? — запитав він, поправляючи манжети. Його голос був як шматок льоду. — У мене мало часу. Машини вже чекають.

​— Мені потрібно поговорити з тобою, — я зробила крок усередину, зачиняючи за собою двері. Мої пальці тремтіли, і я стиснула їх у кулаки, ховаючи в складках своєї сукні.

​— Про що саме? Якщо це про Рогового — я вже сказав, батько його відпустив. Питання закрито.

​— Ні, це не про нього, — я підійшла ближче, відчуваючи його запах — суміш дорогого парфуму та металевого запаху зброї. — Дем’яне, я... я хочу дещо сказати. Щось дуже важливе.

​Дем’ян зупинився. Він уважно подивився на мене, і в його очах на мить промайнуло щось схоже на зацікавленість, змішану з роздратуванням.

​— Говори швидше, — він глянув на годинник на зап’ясті. — У мене рівно дві хвилини.

​Я набрала в легені повітря. Це був мій стрибок зі скелі. Я уявляла, як зараз усе зміниться. Як ця правда розіб’є кришталеву вазу нашого недовгого щастя. Він дізнається, що я покоївка. Що я — фальшивка, яку підсунули йому для прикриття. Можливо, він пробачить? Можливо, він скаже, що йому байдуже на моє походження, бо він теж кохає мене? Ця надія була слабкою, але вона була єдиним, що тримало мене на ногах.

​Я дивилася в його темні очі, готуючись вимовити слова, які стануть моїм вироком або порятунком.

​— Дем’яне... я повинна була сказати раніше... — мій голос зірвався, але я змусила себе продовжувати. — Справа в тому, що я не...

​— Дем’яне! Час вийшов! — двері кабінету розчинилися з таким гуркотом, що я здригнулася всім тілом.

​На порозі стояв Богдан Андрійович. Його обличчя було кам’яним, а погляд — нещадним. Він навіть не глянув на мене, наче я була частиною інтер’єру.

​— Усе. Час іти. Кастраров не чекатиме. Машини на виїзді.

​— Дем’яне... — я зробила крок до нього, намагаючись перехопити його погляд.

​Дем’ян на мить завагався. Його рука потягнулася до мого обличчя, але він зупинився на півдорозі. Він поклав долоні мені на плечі і злегка відсунув убік, звільняючи шлях до виходу.

​— Потім, Ліє, — сказав він, і в його голосі я почула ту ж саму втому, що й вночі. — Все потім. Коли я повернуся — ми поговоримо. А зараз іди до себе. Зачини двері й нікому не відчиняй, крім моєї охорони. Зрозуміла?

​— Але це важливо! Це змінить усе! — я майже кричала, але він уже не слухав.

​Дем’ян вийшов із кабінету слідом за батьком. Я чула звук їхніх кроків у коридорі, а потім — гул потужних двигунів на подвір’ї. Чорні позашляховики один за одним покидали маєток, забираючи з собою моє серце і мою невимовлену правду.

​Я залишилася стояти посеред порожнього кабінету. У повітрі все ще відчувався його аромат. Я опустилася на стілець, відчуваючи, як зсередини мене виїдає порожнеча.

​— «Коли я повернуся»... — прошепотіла я в порожнечу.

​А якщо він не повернеться? Якщо ці слова про «не Лію Таранскі» так і згниють у мені, бо я не встигла їх вимовити?

​Я підійшла до вікна і дивилася, як пил осідає на дорозі після їхнього від’їзду. Сьогоднішня ніч мала стати вирішальною. Але я боялася, що вона стане фатальною не тільки для нашого шлюбу, а й для життя людини, яку я, всупереч усьому логічному, навчилася кохати більше за саму себе.

​Я мусила щось зробити. Я не могла просто сидіти й чекати, поки доля вирішить усе за мене. Але що може зробити покоївка в грі великих хижаків?

​Тільки одне. Молитися, щоб Монстр виявився сильнішим за смерть.