Розділ 18. Дем’ян

​Тиша в машині була подібна до детонатора, що догоряє. Я бачив, як вона здригалася від кожного мого подиху, як стискала в кулаках забруднений атлас сукні моєї матері. Пляма вина на білому тлі виглядала як доказ злочину. Але мене бісила не сукня. Мене випалювало зсередини те, що я почув у тому коридорі.

​«Ти забула своє місце?» — ці слова того хлопця крутилися в моїй голові, як іржаве лезо. Таке не кажуть доньці мільйонера. Таке кажуть тій, хто стоїть на нижчому щаблі еволюції.

​Щойно ми переступили поріг нашого дому, я не дав їй втекти. Я дав їй десять хвилин, щоб вона зайшла до себе, але моє терпіння скінчилося швидше.

​Я штовхнув двері її спальні без стуку.

​Лія сиділа на краю ліжка. Вона вже встигла зняти сукню і тепер сиділа в тонкому халаті, тримаючи білу тканину на колінах. На її обличчі все ще блищали доріжки від сліз, а плечі дрібно тремтіли. Побачивши мене, вона підхопилася, наче її вдарило струмом.

​— Дем’яне... я... я все виправлю! — вона почала говорити швидко, ковтаючи закінчення слів. — Я знаю, як вивести ці плями. Вино ще свіже, я зараз же заперу... я вже так робила раніше, мені доводилося... воно відійде, я обіцяю, ти навіть не помітиш, що там щось було!

​Вона гарячково перебирала тканину пальцями, дивлячись на неї з таким жахом, ніби від чистоти цього атласу залежало її життя. Знову. Знову цей тон. Тон покоївки, яка боїться гніву господаря за розбиту вазу.

​— Досить! — мій голос прогримів у кімнаті, змушуючи її замовкнути. — Забудь про сукню. Мені плювати на ганчірку, Ліє. Я хочу почути правду.

​Я зробив крок до неї, і вона мимоволі відступила, впускаючи сукню на підлогу. Біла хмара тканини лягла між нами, як кордон.

​— Що той щеня мав на увазі, коли сказав: «Ти забула своє місце»? — я карбував кожне слово. — Чому він поводився з тобою так, ніби ти — бруд під його нігтями?

​Лія важко ковтнула. Її очі бігали по кімнаті, шукаючи рятунку, якого не було.

​— Це... це просто Давид, — прошепотіла вона, намагаючись надати голосу впевненості. — Він коханець Лілеї. Вони... вони просто так жартують. У нас у компанії такий гумор. Ми з Лілеєю і Давидом завжди так підколювали одне одного. Він нічого такого не мав на увазі. Це просто слова, Дем’яне.

​— Слова? — я примружився, відчуваючи, як гнів пульсує в скронях. — Він штовхнув тебе до стіни так, що ти вдарилася головою. Це теж «підкол»?

​— Ні... я сама... я сама притулилася до стіни, — вона почала відчайдушно брехати, і я бачив це по тому, як тремтіли її вії. — Я просто втратила рівновагу. І сукню... я сама її забруднила. Я випадково зачепила Лілею, вона здригнулася і розлила вино. Вона не винна.

​Я відчув, як у мені щось обірвалося. Вона вигороджувала тих, хто щойно принизив її на очах у всього міста. Вона знову ставала тінню, яка намагається сховатися в кутку.

​Я розвернувся, щоб піти. Моя рука вже торкнулася ручки дверей. Мені хотілося розтрощити щось, вийти на вулицю і поїхати назад, щоб остаточно вирвати кадик тому виродку. Але я зупинився.

​Якась невидима сила змусила мене повернутися. Я зробив крок до неї. Один. Другий. Лія відступала, поки її спина не вперлася в холодну стіну спальні. Я навис над нею, закриваючи собою весь світ.

​— Хто ти в біса така, Ліє? — просичав я, дивлячись їй прямо в очі.

​— Я... я Лія Таранскі... — її голос ледь чутно затремтів.

​Я вдарив долонями по стіні по обидва боки від її голови. Звук був схожий на постріл. Я відчував її тепло, її прискорений пульс, запах її страху, змішаний із ароматом камелій.

​— Не бреши мені! — гаркнув я. — Я шкірою відчуваю, коли мені брешуть! Жодна донька мафіозі не буде виправдовуватися за пляму на сукні, як остання служниця! Жодна сестра не дозволить так із собою поводитися! Скажи мені, хто ти! Зараз же!

​Лія дивилася на мене, і в її очах на мить промайнуло щось таке, чого я раніше не бачив. Не страх. А відчайдушна рішучість людини, якій нічого втрачати.

​Вона раптом подалася вперед.

​— Я Лія Чорненко, — вимовила вона, дивлячись мені прямо в зіниці. — Дружина Дем’яна Чорненка. Яка... яка любить свого чоловіка.

​Перш ніж я встиг обдумати ці слова, перш ніж мій розум встиг розпізнати чергову маніпуляцію, вона зробила те, чого я ніяк не очікував.

​Лія піднялася на носочки і швидко, майже невагомо, торкнулася своїми губами моїх. Це був короткий, відчайдушний поцілунок. Поцілунок-благання. Поцілунок-капітуляція.

​І в цей момент у мене зірвало запобіжники.

​Вся лють, уся підозра, усе те дике напруження, що накопичувалося між нами тижнями, вибухнуло в одну секунду. Я не витримав.

​Я схопив її за потилицю, заплутуючи пальці в її волоссі, і з силою притиснув до себе. Я впився в її губи з жадобою Монстра, який нарешті знайшов те, що шукав. Це не був ніжний поцілунок. Це був акт володіння. Я хотів випити її брехню, я хотів відчути її справжню, без масок і чужих прізвищ.

​Лія видала тихий стогін, але не відсахнулася. Вона вчепилася в мої плечі, відповідаючи на цей шалений ритм.

​У цю мить мені було плювати на Таранскі, на порти і на те, ким вона була насправді. У моїх руках була жінка, яка щойно кинула мені виклик своєю покорою. І я збирався прийняти цей виклик, навіть якщо на ранок ми обоє пошкодуємо про те, що сталося в цій кімнаті.

​Я відчував, як стіна між нами руйнується, але під уламками я все ще не бачив правди. Тільки пристрасть. Тільки вогонь, у якому ми обоє могли згоріти дотла.