Розділ 17. Лія

​Холод мармурової стіни просочувався крізь тонку тканину сукні, але він не міг зрівнятися з тим льодом, що сковував мої нутрощі. Давид Роговий стояв занадто близько. Його дихання, змішане з горілим запахом дорогих сигарет і алкоголю, викликало в мене нудоту.

​— Ви помиляєтеся, пане Роговий, — я змусила свій голос звучати рівно, хоча всередині все кричало. — Я не розумію, про що ви говорите. Я — Лія Таранскі. Можливо, ви переплутали мене з кимось із персоналу вашого власного будинку?

​Давид пирхнув, наближаючи своє обличчя до мого.

​— Не грай зі мною, мишко. Я пам'ятаю, як ти тремтіла, коли я кидав тобі під ноги недопалки. Твій страх пахне так само, як і тоді. Скільки Лук’ян заплатив Чорненку, щоб той заплющив очі на твій родовід?

​— Ой, подивіться, хто тут у нас! — почувся різкий, пронизливий голос.

​З тіні коридору вийшла Лілея. У руці вона тримала келих червоного вина, і її очі за прорізами маски горіли недобрим вогнем. Вона підійшла впритул, обходячи мене, наче здобич.

​— Який жаль... — простягнула вона і раптом, наче випадково, хитнулася.

​Темна, густа рідина виплеснулася з її келиха прямо на мої груди. Білий атлас миттєво ввібрав вино, розквітаючи потворною, кривавою плямою на животі та стегнах. Я задихнулася від несподіванки.

​— Ой! Яка я незграбна! — Лілея награно притиснула руку до рота, але її очі сміялися. — Таку сукню зіпсувала... Хоча, знаєш, таку ганчірку не шкода й викинути. Це ж старе лахміття, де ти його тільки викопала?

​Я дивилася на пляму. Сукня Каміли. Сукня його матері. Те єдине, що Дем’ян дозволив мені мати від свого найпотаємнішого світу.

​— Ти навіть не уявляєш, що ти накоїла, Лілеє... — прошепотіла я, відчуваючи, як у мені закипає не страх, а праведний гнів. — Ти навіть не уявляєш, чия це сукня.

​— Та мені плювати! — Лілея зробила крок вперед і раптом схопила пальцями кольє на моїй шиї. — А це що? Ще одна брязкальця, яку ти вкрала?

​Це було останньою краплею. Я не дала їй зірвати прикрасу. Моя рука злетіла вгору швидше, ніж я встигла подумати. Я різко вдарила Лілею по передпліччю, змушуючи її відпустити золото.

​— Не чіпай! — вигукнула я.

​Давид, побачивши це, вирячив очі.

​— Ти як смієш торкатися Лілеї, мерзотнице?! — він схопив мене за плечі й з силою притиснув до стіни так, що я вдарилася потилицею. — Ти забула своє місце?

​Моя маска зісковзнула і з гуркотом упала на підлогу. Я залишилася беззахисною, з оголеним обличчям і очима, повними сліз.

​— Пусти її.

​Голос пролунав з кінця коридору. Це не був голос людини. Це був звук зсуву лавини.

​Я підняла погляд і побачила Дем’яна. Він теж був без маски. Його обличчя було блідим, а очі — чорними колодязями люті. Він не йшов — він насувався, як неминуча катастрофа.

​Давид не встиг навіть виправдатися. Дем’ян одним рухом відштовхнув його від мене, а наступної миті його величезна долоня зімкнулася на горлі Рогового. Дем’ян підняв його, притискаючи до стіни. Ноги Давида відірвалися від підлоги.

​— Дем’яне! — скрикнула Лілея, закриваючи рот руками.

​Але він її не чув. Дем’ян тиснув на горло Давида з такою силою, що обличчя хлопця миттєво почало багряніти, а потім синіти. Він гарячково хапав ротом повітря, його очі вилазили з орбіт від жаху.

​— Ти... торкнувся... моєї... дружини, — кожне слово Дем’яна падало, як важкий камінь. — Ти знаєш, хто я? Ти знаєш, що я роблю з тими, хто забуває, кому вона належить?

​Це був погляд справжнього Монстра. Того, про якого шепотілися в найтемніших кутках міста. Він був готовий убити його тут, зараз, на очах у всіх, не кліпнувши оком.

​Давид почав хрипіти. Його руки безсило дряпали залізну хватку Дем’яна.

​Я зрозуміла, що ще кілька секунд — і в цьому коридорі буде труп. Паніка охопила мене, але я змусила себе діяти. Я підскочила до Дем’яна і вчепилася в його руку, що тримала горло Давида.

​— Дем’яне! Відпусти його! Прошу тебе! — я тягнула його за руку, але вона була як сталевий рельс. — Він нічого не зробив! Будь ласка, не треба!

​— Він торкнувся тебе, Ліє, — процідив Дем’ян, навіть не дивлячись на мене. — Цього достатньо, щоб він перестав дихати.

​— Будь ласка... заради мене! — я зазирнула йому в очі, намагаючись пробитися крізь пелену його гніву. — Не тут. Не зараз. Відпусти його!

​Дем’ян ще секунду дивився на Давида, який уже почав втрачати свідомість, а потім різко розтиснув пальці. Роговий мішком звалився на підлогу, хапаючи ротом повітря і хрипко кашляючи. Він тримався за горло, на якому вже проступали сині відбитки пальців Дем’яна.

​Лілея забилася в кут, тремтячи від страху, не сміючи навіть підійти до свого коханця.

​Дем’ян розвернувся до мене. Його погляд упав на мою зіпсовану сукню. На червону пляму вина, що виглядала як рана на білому атласі. Його ніздрі затремтіли.

​— Ми йдемо звідси, — сказав він тоном, що не терпів заперечень.

​Він грубо схопив мене за зап’ястя — не так ніжно, як раніше, а з тою самою первісною владністю. Він буквально потягнув мене за собою через зал.

​Музика все ще грала. Люди танцювали, сміялися, не помічаючи драми. Ми проходили повз Лук’яна і Світлану, які щось намагалися вигукнути нам услід.

​— Дем’яне! Ліє! Куди ви так рано? Бал ще не закінчився! — кричав Лук’ян, але Дем’ян навіть не повернув голови.

​Він вивів мене на нічне повітря, до машини, що вже чекала біля входу. Водій миттєво відчинив двері. Дем’ян майже штовхнув мене на заднє сидіння і сів поруч.

​Атмосфера в машині була такою напруженою, що здавалося, скло зараз трісне. Я мовчала, притискаючи руки до забрудненої сукні. Я знала: цей вечір змінив усе. Давид впізнав мене. Лілея зневажила пам'ять його матері. А Дем’ян... Дем’ян побачив занадто багато.

​Я дивилася у вікно, відчуваючи, як по щоці котиться самотня сльоза. Я повернулася в дім Таранскі як пані, а йшла з нього як втікачка, чия таємниця висить на волосині.

​І найстрашніше було те, що чоловік, який сидів поруч зі мною, тепер був моїм єдиним захисником і моїм найнебезпечнішим ворогом водночас.