Розділ 15. Лія

​Будинок Чорненків був величезним лабіринтом, повним зачинених дверей та холодних протягів. Але одна кімната в дальньому крилі завжди вабила мене сильніше за інші. Я проходила повз неї десятки разів, відчуваючи дивну енергію, що просочувалася крізь щілини дубових дверей.

​Сьогодні, коли до балу залишалися лічені години, а тривога стискала моє горло, я не витримала. Я знала, що не маю права. Знала, що Дем’ян може знищити мене за таку зухвалість. Але цікавість — та сама, що змушувала мене колись підглядати за панами в маєтку Таранскі — взяла гору.

​Я обережно натиснула на ручку. Двері відчинилися без жодного звуку.

​Повітря всередині було застиглим, наче час тут зупинився двадцять років тому. Запах пилу змішувався з ледь невловимим ароматом засохлих квітів. Це була кімната Каміли. Матері Дем’яна.

​На стінах висіли портрети. Жінка на них була неймовірної краси: з м’яким поглядом і сумною посмішкою. Я підійшла ближче, вдивляючись у її обличчя. Тепер я зрозуміла, звідки у Дем’яна ці очі — глибокі, темні, здатні бачити душу наскрізь. Тільки в неї вони світилися теплом, а в нього — випаленим попелом.

​Мій погляд упав на манекен у кутку. На ньому висіла сукня. Біла, з важкого, ідеально гладкого атласу. Глибокий V-подібний виріз, лаконічний крій, ніяких зайвих деталей — лише чиста, шляхетна розкіш.

​Я наче в трансі підійшла до неї. Мої пальці торкнулися прохолодної тканини. Я не знала, що мною керувало. Можливо, бажання хоча б на мить відчути себе частиною чогось справжнього, а не підробкою.

​Я скинула свій одяг і одягла її. Сукня сіла як влита, ніби була пошита саме для мене. Атлас обійняв моє тіло, надаючи мені вигляду, про який я ніколи не наважувалася мріяти. Я дивилася в дзеркало і бачила не покоївку Лію, а жінку, яка гідна стояти поруч із королем.

​Раптом я почула кроки. Важкі, впевнені. Дем’ян.

​Я похолола. Час пролетів непомітно. Я кинулася до виходу, сподіваючись встигнути до своєї кімнати, але двері розчинилися якраз у той момент, коли я вже була на порозі своєї спальні.

​Дем’ян завмер. Його погляд пройшовся по мені зверху вниз, і я побачила, як його зіниці розширилися, а обличчя стало кам’яним.

​— Дем’яне, я... вибач мені! — слова посипалися з мене градом. — Я не мала права... я випадково зайшла в ту кімнату... я зараз же її зніму, я переодягнуся, я не хотіла...

​Я почала гарячково тягнути за замок на спині, але пальці не слухалися. Я була готова провалитися крізь землю від сорому і страху. Я чекала гніву. Чекала, що він вижене мене або вдарить за те, що я торкнулася святині.

​— Стій, — коротко кинув він.

​Його голос не був розлюченим. Він був дивним. Приглушеним.

​— Немає часу на переодягання, — він підійшов до мене впритул. — Машина чекає. І... тобі личить ця сукня, Ліє. Ти виглядаєш у ній так, ніби вона завжди належала тобі.

​Я застигла, не вірячи своїм вухам. Дем’ян простягнув руку вперед. На його пальцях звисало щось сліпуче. Кольє із золота, усипане корундом та кубічними цирконіями. Воно виблискувало в світлі ламп, як розсип зірок.

​— Повернись спиною, — наказав він.

​Я покірно виконала наказ. Моє серце калатало десь у горлі. Я відчула, як він обережно прибрав моє волосся вбік. Його пальці на мить торкнулися моєї шиї — це було так ніжно, так лагідно, що в мене перехопило подих. Його торкання не було схоже на те, як він зазвичай хапав мене за руки. Це було майже... інтимно.

​Він застебнув кольє. Холодний метал ліг на шкіру, але тепло його рук залишилося там, де він щойно торкався мене.

​— Тепер ідеально, — прошепотів він мені в потилицю. — Йдемо. Нам пора в це лігво божевільних.

​Бал-маскарад. Батько Лії — тобто Лук’ян Таранскі — завжди обожнював театральність. Маски дозволяли людям бути ще більшими монстрами, ніж вони були насправді.

​При виході з маєтку Чорненків на столі лежали наші маски. Моя — витончена, біла з золотим мереживом. Його — чорна, сувора, що закривала лише верхню частину обличчя.

​Я взяла свою і швидко одягла, закріплюючи стрічки. Дем’ян же просто дивився на свою маску з огидою, не збираючись її чіпати.

​— Я не буду це одягати, — буркнув він.

​Я зупинилася і подивилася на нього. У цей момент я відчула дивну сміливість. Можливо, це через сукню його матері, яка додавала мені сил.

​— Це традиція Таранскі, Дем’яне, — сказала я, підходячи до нього. — Якщо ти з’явишся без маски, це буде сприйнято як образа. Ми ж хочемо показати їм, що ми — ідеальна пара, чи не так?

​Я взяла маску з його великих долонь. Він не чинив опору, лише спостерігав за мною з-під насуплених брів. Я піднялася на носочки — сукня м’яко зашелестіла — і обережно приклала маску до його обличчя. Мої пальці торкнулися його скронь, коли я зав’язувала стрічки ззаду.

​Я була так близько, що бачила кожну риску його губ. Він не відводив погляду. У цю мить ми обидва були акторами в п’єсі, де ставки були занадто високими.

​— Ти все знаєш про ці традиції, — зауважив він, коли я відсторонилася. — Наче все життя тільки й робила, що готувалася до балів.

​Я ледь помітно посміхнулася під маскою.

​— Я просто гарна учениця, Дем’яне.

​Ми сіли в машину. Я дивилася у вікно на місто, що пролітало повз, і стискала пальцями тканину сукні. Сьогодні я повертаюся в будинок Таранскі. Але не як покоївка, яка миє підлогу. А як повноправна пані. Фальшива, так. Але сьогодні це не мало значення.

​Сьогодні я мала зіграти найкращу роль у своєму житті. Бо якщо я схиблю хоча б на мить, маска впаде не лише з мого обличчя, а й з усього мого життя. А під нею не було нічого, крім порожнечі та смерті.

​— Пам’ятай, — голос Дем’яна вивів мене з роздумів, коли машина зупинилася біля освітленого маєтку. — Ти — дружина Чорненка. Ніхто в цьому домі не сміє дивитися на тебе зверхньо. Навіть твій батько. Особливо твій батько.

​Він подав мені руку. Я вклала свою долоню в його, відчуваючи силу і захист.

​Бал почався. І я була готова до танцю на лезі ножа.