Розділ 12. Дем’ян

​Маєток Таранскі зустрів нас фальшивим блиском позолоти та запахом дешевих амбіцій. Кожного разу, коли я переступав цей поріг, мені хотілося вимити руки. Але сьогодні в мене була інша мета. Я хотів побачити, де розцвіла моя «зимова троянда», і знайти бодай одну зачіпку, яка б підтвердила слова Віктора.

​Як тільки ми переступили поріг, я підняв руку, даючи знак своїм людям.

​— Обшукати все, — кинув я холодним тоном, що не допускав заперечень. — Будинок, територію, підсобні приміщення. Знайдіть мені кожну папірчину, кожну дрібницю. Навіть якщо знайдете зайву волосину — я хочу про це знати.

​Лук’ян Таранскі, який вибіг нам назустріч, завмер, і його обличчя набуло кольору мокрої крейди.

​— Дем’яне... що це означає? Навіщо? Ми ж партнери! Ми тепер родина! — його голос зірвався на неприємний фальцет.

​— Я не питаю дозволу, Лук’яне, — я пройшов повз нього, не знімаючи пальто. — Я хочу знати про свою дружину все. Як вона жила, що любила. До речі... де її кімната? Показуй.

​Лук’ян перезирнувся зі Світланою. В їхніх очах промайнула паніка, яку вони намагалися приховати за масками гостинності. Вони повели нас на другий поверх, у дальнє крило.

​Коли вони відчинили двері, я зупинився. Кімната була чистою, охайною, але абсолютно мертвою. Вона нагадувала готельний номер або гостьову спальню, де ніхто ніколи не затримувався довше, ніж на ніч. Жодної особистої речі, жодної дрібнички, яка б вказувала на характер дівчини, що тут жила.

​— Це... це тут? — я обернувся до Лії.

​Вона стояла поруч, бліда, але з ідеально прямою спиною. Її погляд був спрямований у порожнечу.

​— Так, Дем’яне, — тихо відповіла вона. — Я не люблю пафосу. Мені подобається мінімалізм. Тут було все, що мені потрібно.

​— Лія в нас завжди була скромною дівчинкою, — підхопила Світлана, нервово поправляючи ідеальне укладання. — Не те що Лілея...

​Я пройшов до шафи, відчинив її. Порожньо. Лише кілька вішаків. У цьому домі її наче й не існувало. Це не був мінімалізм. Це було стирання особистості.

​— Йдемо в кабінет, Лук’яне, — гаркнув я. — Нам треба обговорити умови нашого «миру».

​У кабінеті я сів навпроти нього, не чекаючи запрошення. Я тиснув на нього кожним словом, кожною цифрою в нашому новому контракті щодо портів. Лук’ян нервував так сильно, що його чоло вкрилося дрібними краплями поту. Він витирав їх хусткою кожні дві хвилини.

​Це було дивно. Люди бояться мене, це факт. Але Таранскі поводився так, ніби під ним розверзалася земля. Він був не просто наляканий — він був загнаний у кут.

​— Ти щось приховуєш, Лук’яне, — сказав я, нахиляючись вперед. — І я це з’ясую. Якщо я дізнаюся, що Віктор правий і в цій історії є привиди... ти пошкодуєш, що взагалі народився на світ.

​— Віктор... він старий дурень, — затинаючись, промовив Лук’ян. — Він побачив подібність там, де її немає. Світ великий, Дем’яне...

​Я нічого не відповів. Просто дивився на нього, поки він не почав відводити погляд.

​Ми вийшли з кабінету, і я одразу почув різкий голос на першому поверсі.

​— Та як ти смієш стояти тут із таким виглядом?! — кричала Лілея.

​Я прискорив крок і побачив картину, від якої в мене всередині все закипіло. Лілея стояла навпроти Лії, її обличчя було перекошене від люті. Вона штовхнула Лію в плече, і я побачив, як Лілея замахнулася рукою для удару.

​Лія навіть не ворухнулася. Вона не намагалася закритися, не намагалася втекти. Вона просто застигла, змирившись із тим, що зараз отримає удар. Це була реакція людини, яка звикла, що її б’ють.

​Я перехопив руку Лілеї в повітрі за міліметр від обличчя моєї дружини.

​Мої пальці зімкнулися на її зап’ясті, як сталеві кайдани. Я стиснув так сильно, що почув, як хруснули суглоби.

​— А-а-а! Боляче! Відпусти! — заверещала Лілея, намагаючись вирватися.

​— Якщо я ще раз побачу, що ти, або хтось інший у цьому світі, піднімає руку на мою дружину... — я наблизився до її обличчя, і мій голос став схожим на рик звіра. — Я зламаю тобі не тільки руки. Я знищу тебе. Ніхто, крім мене, не має права її торкатися. Зрозуміла?

​Я відкинув її руку з такою силою, що вона ледь не впала. Лілея трималася за зап’ястя, на якому вже проступали багряні сліди моїх пальців.

​— Та хто вона така?! — вигукнула Лілея крізь сльози. — Вона всього лише...

​— Замовкни! — Лук’ян підскочив до доньки і буквально закрив їй рота рукою. — Лілеє, негайно йди до себе! Готуйся до балу! Швидко!

​Він виштовхав її з холу, і я побачив, як він буквально тремтить від жаху. Потім він швидко повернувся до мене, натягнувши на обличчя огидну, лакейську посмішку. Типовий підлабузник. Жополиз, який готовий вилизати мої черевики, аби тільки я не помітив правди.

​— Пробачте, Дем’яне Богдановичу... дівчата, знаєте, заздрість, емоції... До речі! — він сплеснув руками. — Ми ж тепер родина! Через тиждень, у суботу, ми влаштовуємо великий бал. Це традиція Таранскі. Ви — наші почесні гості. Запрошення вже готуються. Ви не можете відмовити сім’ї!

​— Я не ходжу на такі заходи, Лук’яне, — відрізав я. — Особливо до ворогів, які називають себе сім’єю.

​— Але ж ми тепер одне ціле! — підлесливо промовив він, зазираючи мені в очі. — Це буде офіційне підтвердження нашого союзу для всього міста. Відмова буде виглядати дивно...

​Я подивився на Лію. Вона все ще стояла нерухомо.

​У цей момент до мене підійшов мій начальник охорони. Він заперечно похитав головою.

​— Нічого, босе. Все чисто. Знайшли лише кілька сімейних фото у вітальні.

​Я підійшов до каміна, де стояли рамки. Лук’ян, Світлана, Лілея... і Лія. На всіх фото вони були вже дорослими.

​— А де дитячі фото? — запитав я, повертаючись до Лук’яна. — Я хочу побачити, якою вона була маленькою.

​Лук’ян знову витер піт.

​— О... Лія... вона завжди була сором’язливою. Вона ненавиділа фотографуватися. Завжди ховалася від камери, тікала... Тому в нас майже немає її дитячих знімків. Дивачка, правда?

​Я подивився на Лію. Вона мовчала, підтверджуючи цю брехню своїм спокоєм.