Розділ 11. Лія

​Ніч була моїм спільником. Роками я вчилася пересуватися маєтком Таранскі так, щоб не скрипнула жодна мостина, щоб навіть протяг не видав моєї присутності. Я знала, як розчинятися в тінях. Тепер ці навички виживання мали врятувати мені життя.

​Я завмерла біля вікна своєї спальні, прислухаючись до ритмічного кроку охоронця в коридорі. Важкі черевики відбивали секунди моєї свободи. Один, два, три... затихло. Тепер.

​Я знала, де стоять камери. Дем’ян пишався своєю безпекою, але будь-яка система має сліпі зони. Я помітила їх ще першого дня, коли витирала пил на підвіконнях. Кут біля плюща, стара тераса, де світло ламп не дістає до землі, і низький паркан біля господарського двору.

​Я вислизнула в ніч. Холодне повітря обпекло легені, але я не зупинялася. Серце калатало так гучно, що здавалося, його чути на всі три поверхи маєтку Чорненка. Крок за кроком, притискаючись до холодної стіни, я дісталася межі території. Охорона навіть не повернула голови — для них я була лише тінню, шумом вітру в листі.

​Маєток Таранскі зустрів мене гробовою тишею. Я знала тут кожен кущ. Пробравшись до задньої частини будинку, я знайшла потрібне вікно. Кімната Зоряни Ігорівни.

​Я постукала. Тихенько, ледь чутно. Один раз. Другий. За склом з’явилося налякане обличчя. Зоряна відчинила вікно, і її очі розширилися, коли вона впізнала мене.

​— Ліє? Господи, дитино, що ти тут робиш у такий час? — прошепотіла вона, хапаючись за серце.

​— Немає часу, Зоряно Ігорівно, — я вхопилася за підвіконня, відчуваючи, як тремтять пальці. — Мені потрібне моє фото. Все йде шкереберть. Дем’ян щось запідозрив. Він приїде сюди завтра, він переверне цей будинок! Якщо він знайде фото... він зрозуміє, що я не Таранскі. Він вб’є нас усіх. Він не пробачить брехні.

​Зоряна зблідла, її губи затремтіли.

​— Почекай, я зараз... зараз винесу.

​Я залишилася під вікном, здригаючись від кожного шурхоту нічних птахів. Кожна хвилина здавалася вічністю. Нарешті Зоряна вислизнула з бічних дверей, накинувши на плечі стару хустку. Вона простягнула мені невеликий конверт, але не відпустила мою руку.

​— Тримай, Ліє. І ось... — вона поклала мені на долоню щось холодне й металеве. — Я знайшла це в своїй скриньці. Це медальйон. Він був на тобі, коли тебе привезли сюди зовсім крихітною. Застібка зламалася, і я сховала його, щоб ти не загубила. Геть забула про нього за ці роки...

​Я піднесла річ до очей. Старий срібний кулон у формі грона калини. Я подивилася на фотографію через напівпрозорий папір конверта — на шиї моєї мами, Калини, сяяв точно такий самий кулон. Моє дихання перехопило. Це була єдина нитка, що єднала мене з нею.

​— Що ти робитимеш із фото? — тихо запитала Зоряна. — Знищиш?

​— Я... я не можу, — мої очі наповнилися сльозами. — Це все, що в мене залишилося. Татового фото немає, мамине — єдине. Якщо я спалю його, я остаточно стану ніким.

​Зоряна важко зітхнула і погладила мене по щоці.

​— Тоді слухай. На території маєтку Чорненка, біля далекої стіни, є старий дуб. У ньому є дупло, досить глибоке. Сховай його там. Ось хусточка, замотай конверт, щоб не намок. Я скажу садівнику Чорненка, він мій далекий родич, щоб не чіпав те дерево. Він послухає.

​— Дякую, — я міцно обійняла її. — Дякую за все.

​— Біжи, дитино. І хай Бог тебе береже.

​Я мчала назад, стискаючи медальйон у кулаці. Кулон «гроно калини» пекло мені шкіру. Тепер я знала, хто я. Я знала, чия кров тече в моїх жилах.

​Я встигла сховати фото в дупло дуба, як і радила Зоряна. Замотала в хустку, засунула глибоко під кору, засипала сухим листям. Медальйон я сховала під сукню, відчуваючи його холодний дотик до грудей.

​Але коли я підійшла до бокових дверей маєтку Чорненка, моє серце зупинилося.

​Двері були відчинені. У світлі вуличного ліхтаря, притулившись до одвірка, стояв Дем’ян. На ньому не було піджака, лише чорна сорочка з розстебнутим коміром. У руці він тримав склянку з віскі.

​Він не рухався. Не кричав. Його погляд був таким важким, що я ледь не впала під його вагою.

​— І де ми були, Ліє? — голос був тихим, як шелест сухого листя, але в ньому відчувалася смертельна загроза.

​Я застигла. Брехня була моєю єдиною зброєю, але зараз вона здавалася тупим ножем проти гармати.

​— Я... я виходила на подвір’я, — я опустила голову, намагаючись не дивитися йому в очі. — Мені не спалося. Думала, свіже повітря допоможе.

​— Свіже повітря? — Дем’ян повільно відпив із склянки, не зводячи з мене очей. — О третій годині ночі? Ти вирішила прогулятися територією, знаючи, що мої люди мають наказ стріляти в будь-яку тінь, що рухається без дозволу?

​— Я не знала... — прошепотіла я. — Мені просто було дуже задушливо в кімнаті. Думки про завтрашню поїздку не давали спокою.

​Дем’ян зробив крок до мене. Я мимоволі відступила, але вперлася спиною в кам’яну колону. Він наблизився впритул, обдаючи мене запахом дорогого тютюну та алкоголю. Його рука злетіла вгору, і я заплющила очі, чекаючи удару, але він лише грубо схопив пасмо мого волосся, яке вибилося з-під капюшона.

​— Твої ноги в болоті, Ліє, — процідив він, дивлячись на моє взуття. — Свіже повітря в моєму саду не залишає таких слідів. Ти ходила кудись далі.

​— Ні, Дем’яне... — я намагалася дихати рівно. — Там, біля огорожі, земля розмита... я просто не побачила в темряві.

​Він мовчав довгу хвилину, вивчаючи моє обличчя. Я відчувала, як під сукнею, прямо над серцем, лежить медальйон — доказ моєї найбільшої брехні. Якщо він зараз обшукає мене...

​— Гаразд, — нарешті вимовив він, відпускаючи моє волосся. — Якщо ти вже надихалася свіжим повітрям, то тепер можеш йти до себе. Через шість годин ти повинна бути зібрана і готова до поїздки в будинок твого батька. Не змушуй мене чекати.

​Я покірно нахилила голову, як робила все своє життя. Кожен мій мускул кричав про втому і страх, але я змусила себе пройти повз нього рівною ходою.

​— Так, Дем’яне. Я буду готова.