Розділ 5. Лія

​Золота клітка. Саме так це називали в книгах. Але я ніколи не думала, що золото буває таким холодним.

​Після того, як Дем’ян вигнав мене з їдальні, я майже бігла до своєї нової спальні. Мої щоки все ще палали від сорому. Як я могла бути такою нерозважливою? Тарілки... я просто побачила брудний посуд, і моє тіло спрацювало само собою. Десять років у домі Таранскі викарбували ці рухи в моїх м’язах. Прибрати, витерти, скласти, стати невидимою.

​Я зачинила двері й притулилася до них спиною, намагаючись заспокоїти серце, що калатало в горлі.

​— Дурепа, Ліє, яка ж ти дурепа, — прошепотіла я собі під ніс.

​Голос Лук’яна, крижаний і безжальний, знову зазвучав у моїй голові: «Ти — Лія Таранскі. Якщо ти хоч раз забудешся, якщо хоч одна жива душа запідозрить, що ти — лише обслуга, Дем’ян Чорненко знищить нас усіх. Він не просто вб’є тебе, він здере з тебе шкіру за цю брехню. Всюди є вуха, Ліє. Навіть у стінах».

​Я здригнулася і відійшла від дверей. Озирнулася. Кімната була величезною, обставленою з такою вишуканістю, що мені здавалося блюзнірством просто торкатися цих меблів. Але найбільше мене вразила величезна гардеробна, двері якої були розчинені.

​Я повільно підійшла ближче. Ряди суконь, костюмів, туфель... Усе сяяло під світлом ламп. Шовк, кашемір, оксамит. Я простягнула руку і обережно торкнулася подолу темно-синьої сукні. Тканина була такою ніжною, що здалася майже невагомою.

​Це не були обноски Лілеї. Протягом років я доношувала її старі светри з катишками або сукні з плямами, які вона кидала мені під ноги з гидливою посмішкою: «На, Марченко, доноси, мені все одно шкода це викидати, а тобі якраз підійде, щоб підлогу мити».

​Тепер же все це було нове. І воно було моїм. Принаймні, так думав Дем’ян.

​Я вибрала просту, але дорогу сукню пісочного кольору. Одягаючи її, я відчувала себе самозванкою. Кожна нитка нагадувала мені про те, що я тут — лише декорація в кривавій грі мафії.

​Щоб хоч якось відволіктися, я почала оглядати кімнату. Мій погляд зачепився за книжкову полицю. Книги стояли нерівно. Одна трохи випирала, інша була нахилена. Мої руки свербіли. Я зробила крок, потім ще один.

​— Ні, — наказала я собі. — Пані не вирівнює книги. Пані... пані просто дивиться на них.

​Я сіла в крісло, склавши руки на колінах. Минуло десять хвилин. Потім двадцять. Тиша тиснула на вуха. Я звикла бути в русі з п’ятої ранку до опівночі. Ця бездіяльність була тортурами.

​Не витримавши, я підвелася. Підійшла до полиці й «випадково» зачепила книгу ліктем, щоб мати привід її поправити. А потім непомітно, кінчиками пальців, вирівняла весь ряд. Один за одним. Ідеально.

​Потім я помітила вазу на комоді. Вона стояла не по центру. Я підійшла, нібито милуючись квітами, і легким рухом зсунула її на два сантиметри вправо. Потім поправила край килима носком туфлі.

​Стало легше. Дихати стало трохи легше.

​У двері тихо постукали. Я миттєво відскочила від комода і сіла на ліжко, намагаючись надати своєму обличчю вигляду нудьгуючої аристократки.

​— Увійдіть, — голос здригнувся, але я сподівалася, що це можна списати на вчорашній стрес.

​Увійшла молода дівчина, покоївка в ідеальній формі. Вона несла тацю з чаєм.

​— Пані Чорненко, я принесла вам напій, — вона поставила тацю на столик і почала розливати чай.

​Я мовчки спостерігала за нею. Дівчина виглядала напруженою. Вона кілька разів кинула на мене короткі, зацікавлені погляди.

​— Ви... ви справді самі збирали посуд уранці? — раптом тихо спитала вона, не піднімаючи голосу. — Марта розповіла на кухні. Ми всі... ми здивовані. Доньки Таранскі зазвичай навіть пальцем не поворухнуть, щоб щось підняти.

​Я відчула, як усередині все похололо. Потрібно діяти швидко.

​— Можливо, у моєму домі так і було, — я намагалася надати голосу холодності, якої навчилася у Світлани Таранскі. — Але я тепер у новому домі. Я просто хотіла... перевірити роботу вашого персоналу. Подивитися, як швидко ви відреагуєте.

​Дівчина завмерла, її очі розширилися.

​— Ох... зрозуміло. Перепрошую, пані. Ми будемо старатися краще.

​Вона хотіла піти, але завагалася біля дверей.

​— Знаєте, — прошепотіла вона, озирнувшись на двері. — Ви не схожі на них. На тих жінок, яких Дем’ян Богданович приводив раніше. У вас очі... інші. Немов ви бачили щось таке, чого вони не знають.

​— Тобі здалося, — відрізала я, серце калатало. — Іди. І не варто обговорювати мене на кухні.

​Коли дівчина вийшла, я затулила обличчя долонями. Це було занадто близько. Вона щось відчула. Вони всі щось відчувають. Дем’ян — не дурень, він бачить кожну мою помилку.

​Я знову підійшла до вікна. Маєток Чорненка був оточений високим парканом і охороною. Тут не було місця для Лії Марченко. Тут була лише лялька, яку могли вбити будь-якої миті, якщо фарба на її обличчі почне тріскатися.

​Я подивилася на свої руки. Навіть у дорогому кільці вони виглядали як руки людини, яка знає ціну праці. Я знала, що Дем’ян спостерігає. Я знала, що кожна моя дія під мікроскопом.

​Лук’ян сказав, що Дем’ян уб’є нас усіх. Він «Монстр». Він пив мою кров у церкві. Він різав власну руку вночі, щоб врятувати мою честь... чи просто щоб не бруднити себе мною?

​Я не знала відповіді. Але я знала одне: я не маю права на помилку. Навіть якщо мені доведеться померти від цієї тиші та золотої розкоші, я буду грати свою роль до кінця. Бо на кону — не лише моє життя. На кону — таємниця, яку я повинна зберегти будь-якою ціною.

​Я знову підійшла до полиці й ледь помітно, майже любовно, торкнулася корінця книги, яку вирівняла раніше. Це була моя єдина маленька перемога над цим світом. Мій маленький протест.

​— Я виживу, — прошепотіла я до порожньої кімнати. — Навіть якщо мені доведеться стати частиною цього пекла.