Розділ 4. Дем’ян

​Ранок у моєму домі завжди мав присмак заліза та холодного розрахунку. Але сьогодні до них додалася густа, неспокійна тиша.

​Я не спав усю ніч. Сидів у кріслі, спостерігаючи, як сонячні промені поступово висвітлюють спальню, зачіпаючи край ліжка, де згорнулася вона. Моя дружина. Лія. Вона спала так тихо, що кілька разів я підводився, щоб перевірити, чи вона взагалі дихає. Вона не розкинулася на простирадлах, як це зробила б будь-яка жінка її статусу, вона займала крихітний клаптик місця, ніби боялася зайняти зайвий простір.

​Я встав, відчуваючи, як затерпла спина. Долоня, яку я розрізав вночі, боліла, нагадуючи про наш невеликий «театр». Брудне простирадло — доказ моєї перемоги та її ганьби (якщо вірити традиціям мого батька) — лежало як німе свідчення нашої брехні.

​Коли я вийшов із душу, обв’язавши стегна рушником, вона вже прокинулася. Лія сиділа на краю ліжка, вчепившись пальцями в ковдру. Її погляд одразу впав на мої груди, вкриті татуюваннями, і вона миттєво відвернулася, спалахнувши густим рум'янцем.

​— Одягайся, — кинув я коротко. — Ми йдемо на сніданок. Батько вже чекає.

​— Так, Дем’яне, — тихо відповіла вона.

​Ця її покірність... вона була дивною. Не такою, як у рабині, а якоюсь механічною. Ніби вона звикла виконувати накази ще до того, як вони будуть озвучені.

​За двадцять хвилин ми спускалися в їдальню. Я відчував, як вона ледь помітно тремтить, коли ми проходили повз охоронців. Мій батько, Богдан, уже сидів на чолі столу. Поруч — мої дядьки та наближені люди клану. Повітря було наелектризоване.

​На стіл уже подали докази «шлюбної ночі». Слуга виніс закривавлену тканину, демонструючи її присутнім. Це було дикунство, яке я ненавидів, але в нашому світі символи означали більше, ніж слова.

​Богдан задоволено кивнув, його очі блиснули.

​— Ласкаво просимо в сім’ю, Ліє Таранскі, — пробасив він, розрізаючи шматок м’яса. — Тепер мир між нашими родами справді має ціну. Сподіваюся, твій батько розуміє, що якщо цей мир буде порушений з їхньої сторони... твоя голова буде першою, що полетить у кошик.

​Я помітив, як Лія зблідла. Її пальці, що тримали виделку, побіліли.

​— Таранскі не дурні, батьку, — перебив я, сідаючи поруч із нею. — Вони знають, що я не прощаю помилок. Лук’ян хоче жити. А отже, він гратиме за моїми правилами.

​Сніданок проходив у напруженій розмові про нові території та поставки зброї. Лія не промовила жодного слова. Вона їла так само, як і спала — акуратно, майже непомітно, ніби боялася видати хоч якийсь звук.

​Коли трапеза закінчилася, і чоловіки почали підводитися, щоб перейти до кабінету для справжньої розмови, сталося те, що змусило мене завмерти біля дверей.

​Я затримався, щоб віддати наказ начальнику охорони, і краєм ока побачив дивну картину.

​Замість того, щоб встати й чекати, поки прислуга прибере стіл, Лія почала збирати посуд. Вона робила це професійно, швидко, складаючи тарілки одна на одну так спритно, що жодна не звякнула. Вона навіть прихопила використані серветки.

​— Пані! Що ви робите? — вигукнула економка, Марта, яка якраз увійшла з тацею. — Облиште це негайно! Це не ваша робота!

​Лія на мить завмерла, тримаючи в руках важку стопку тарілок. На її обличчі відбилося щире здивування, а потім — тінь страху.

​— Я... я просто хотіла допомогти, — пробурмотіла вона, дивлячись на посуд так, ніби він був частиною її самої. — Мені не важко. Я зараз віднесу це на кухню і помию...

​— Помиєте? — Марта виглядала так, ніби в неї зараз станеться інсульт. — Ви — дружина Дем’яна Богдановича! Ви — пані Чорненко! Вам заборонено заходити на кухню для такої роботи! Облиште це, я прошу вас!

​— Але тут брудно, — наполягала Лія, і в її голосі прозвучала якась дивна, майже хвороблива ретельність. — Посуд треба мити одразу, поки жир не застиг. Це ж швидко...

​Я стояв у затінку дверного отвору, спостерігаючи за цим. Мої брови мимоволі полізли вгору. Донька Лук’яна Таранскі — людини, яка купує туалетний папір з позолотою і має прислугу навіть для того, щоб йому чесали п'яти — хоче мити посуд?

​Лілея Таранскі, її сестра, про яку я чув, швидше б відкусила собі руку, ніж торкнулася брудної тарілки. А ця дівчина стояла з виглядом людини, яку позбавляють її законного права.

​— Ліє, — покликав я, виходячи з тіні.

​Вона ледь не впустила стопку тарілок. Її очі розширилися, коли вона побачила мене.

​— Дем’яне... я просто...

​— Постав посуд, — мій голос був спокійним, але в ньому відчувалася сталь.

​Вона повільно, ніби зі спротивом, опустила тарілки на стіл. Марта тут же підскочила і відсунула їх подалі від Лії.

​— Йди до вітальні, — наказав я. — Марто, залиш нас.

​Коли економка зникла, я підійшов до Лії впритул. Вона опустила голову, роздивляючись свої руки. Я перехопив її долоню. Ніжна шкіра, але на кінчиках пальців я помітив ледь вловимі сліди, які залишаються після тривалого контакту з миючими засобами або гарячою водою.

​Це було неможливо.

​— Ти донька одного з найбагатших мафіозі країни, — сказав я, змушуючи її підняти підборіддя. — Чому ти поводишся як покоївка, яку тільки-но взяли на випробувальний термін?

​Лія облизнула губи. Я бачив, як у її голові гарячково працюють думки.

​— Мій батько... він виховував мене в строгості, — видала вона, і я відчув запах брехні. Вона була такою ж густою, як ладан у церкві вчора. — Він вважав, що жінка повинна вміти все. Навіть... навіть прибирати.

​Я криво посміхнувся, не відпускаючи її обличчя.

​— Лук’ян Таранскі — самозакоханий індик, який не знає, як виглядає кухня в його власному домі. Ти хочеш сказати, що він змушував свою «улюблену» доньку мити посуд?

​— Не змушував, — швидко додала вона. — Я просто... мені так спокійніше. Коли мої руки зайняті, я менше нервую.

​Я дивився в її світлі очі, намагаючись знайти там істину. Щось не сходилося. Її рухи були надто автоматичними. Коли вона збирала тарілки, вона не думала — вона виконувала звичну дію. Доведену до досконалості роками практики.