Розділ 3. Лія

​Маєток Дем’яна Чорненка зустрів нас темрявою та тишею, від якої закладало вуха. Це не був дім у звичному розумінні — це була фортеця, витесана з каменю та заліза. Кожна деталь тут кричала про силу свого господаря.

​Величезні чорні двері зачинилися за нашими спинами з глухим звуком, який здався мені вироком. Я все ще відчувала на губах присмак його крові, а моє зап’ястя, перев’язане грубою хусткою, пульсувало від болю.

​Дем’ян не зронив ні слова. Він просто вхопив мене за лікоть і повів на другий поверх. Його кроки були важкими, впевненими, а я ледь встигала за ним, заплутуючись у подолі білої сукні, яка тепер здавалася мені саваном.

​Ми увійшли до спальні. Величезне ліжко з білосніжною білизною стояло посеред кімнати, як жертовник. Світло від настінних ламп було приглушеним, кидаючи довгі тіні на татуювання Дем’яна, що виповзали з-під коміра його сорочки.

​Він відпустив мою руку і підійшов до вікна, розстібаючи ґудзики на манжетах.

​— Роздягайся, — кинув він, не повертаючись.

​Мій подих перехопило. Холодна хвиля жаху прокотилася по хребту. Я знала, що цей момент настане. Я знала правила Чорненків. Лук’ян попереджав мене: вони старі, жорстокі й не знають жалю. Якщо вранці родина не побачить доказу моєї «чистоти», миру не буде. Мене просто розірвуть на шматки, а потім прийдуть за Таранскі.

​Мої пальці тремтіли так сильно, що я не могла вхопитися за замок на спині.

​— Я... я не можу, — прошепотіла я, відчуваючи, як на очі нагортаються сльози.

​Дем’ян різко розвернувся. Його обличчя було непроникною маскою. Він підійшов до мене в три кроки, скорочуючи відстань до мінімуму. Я відчувала жар, що виходив від його тіла.

​— Ти моя дружина, Ліє, — його голос вібрував у моїх грудях. — Ти знаєш, навіщо ми тут. Моя родина чекає під дверима. Вони не підуть, поки не отримають підтвердження, що контракт закріплений не тільки підписами.

​Він потягнув замок донизу. Тріск розірваної тканини здався мені криком. Сукня сповзла з моїх плечей, оголюючи мою тендітність перед його масивністю. Я судомно притиснула руки до грудей, намагаючись закритися, стиснулася, чекаючи на перший удар або грубий поштовх. Я заплющила очі, здригаючись від кожного його руху.

​— Подивися на мене, — наказав він.

​Я повільно підняла погляд. Дем’ян дивився на моє обличчя, на мої губи, що тремтіли, на мої очі, повні дикого, неконтрольованого переляку.

​Він заніс руку, і я мимоволі закрилася ліктем. Дем’ян зупинився. Його очі потемніли, ставши майже чорними. На щелепі заграли жовна.

​— Ти тремтиш так, ніби я збираюся тебе зарізати, — процідив він. — Я можу взяти тебе прямо зараз. Можу розвернути спиною, щоб не бачити твоїх сліз, і зробити те, чого вимагає традиція. Це було б логічно. Це було б правильно для нашого світу.

​Він замовк, і тиша стала нестерпною. Я чекала. Серце билося об ребра, як птах у клітці.

​— Але я не ґвалтівник, — раптом виплюнув він і відступив на крок.

​Я остовпіла, не вірячи власним вухам. Дем’ян дістав із кишені той самий ніж із вовчою головою. Світло ламп блиснуло на лезі.

​— Що ти... — почала я, але він не дав мені закінчити.

​Він розвернув долоню і з силою провів по ній ножем. Цього разу надріз був глибоким і довгим. Кров хлинула миттєво, заповнюючи його долоню. Дем’ян підійшов до ліжка і стиснув кулак прямо над білосніжним простирадлом.

​Важкі, густі краплі падали на тканину, розпливаючись яскраво-червоними плямами. П’ять, шість, десять... Він витер закривавлену долоню об постіль, залишаючи довгий, рваний слід. Доказ, який задовольнить його батька.

​— Цього достатньо, щоб врятувати твою нікчемну шию від моєї родини, — він кинув ніж на тумбочку і знову глянув на мене. — Але вони мають чути, що ми не просто спимо.

​Я стояла в самій білизні, обхопивши себе руками, не в силах поворухнутися.

​— Стогни, — наказав він.

​— Що? — я кліпнула очима, не розуміючи.

​— Стогни, Ліє! Вони стоять у коридорі. Вони чекають на підтвердження моєї сили і твоєї покірності. Якщо вони нічого не почують, моя милість не матиме сенсу. Починай.

​Я відчула, як моє обличчя спалахнуло від сорому. Це було принизливо. Це було нестерпно. Але погляд Дем’яна був непохитним.

​— Я... я не вмію, — витиснула я з себе.

​Дем’ян зробив крок до мене, схопив за плечі й трохи труснув.

​— Навчися! Зараз же! Якщо ти хочеш вижити в цьому домі, ти повинна стати найкращою актрисою в світі. Стогни!

​Я видала короткий, тихий звук, більше схожий на схлип.

​— Гучніше! — гаркнув він, наближаючи своє обличчя до мого. — Вони повинні вірити, що я вивертаю твою душу навиворіт.

​Я заплющила очі, намагаючись уявити біль або насолоду, про яку читала в книжках, які таємно брала в бібліотеці Таранскі. Я видала довший стогін, на цей раз більш гортанний.

​— Добре, — прошепотів він прямо мені в губи. — Ще. Гучніше, Ліє. Покажи їм, що Монстр забрав свою здобич.

​Я почала стогнати гучніше, зриваючись на хрип. Мій голос відлунював від стін спальні. Це було дивно, сюрреалістично — стояти перед напівроздягненим татуйованим чоловіком, який тримав мене за плечі, і видавати ці звуки, поки на ліжку холола його кров.

​Дем’ян дивився на мене з дивним виразом. Його подих став важчим, а пальці на моїх плечах стиснулися сильніше. На мить мені здалося, що він сам починає вірити в цю гру.

​Коли я нарешті замовкла, засапавшись, він повільно відпустив мене.

​— Дуже добре, — сказав він низьким, охриплим голосом.

​Він підійшов до великого крісла в кутку кімнати й важко в нього сів, закинувши голову назад.

​— Сідай на підлогу або лягай на край ліжка. Мені плювати. Але запам’ятай цей вечір, Ліє. Я врятував тебе від приниження, але це не робить мене святим. У цьому домі є правила, і тепер ти зобов’язана їх дотримуватися.

​Він почав загинати пальці на своїй здоровій руці, дивлячись мені прямо в очі.

​— Правило перше: Вірність. Ти моя дружина. І я не ділюся тим, що належить мені. Тому будь вірною до останнього подиху.