Розділ 1. Дем’ян

​Мир пахне кров’ю.

​Я відчував цей запах усю дорогу, поки мій броньований «Range Rover» в’їжджав на територію старого маєтку на околиці міста — нейтральна зона, де зазвичай вирішуються питання життя і смерті. Сьогодні тут мало статися і те, і інше.

​Я вийшов із машини, поправляючи манжети чорної сорочки. На пальцях — важкі персні, на шиї, виповзаючи з-під коміра, чорніли крила ворона — татуювання, яке нагадувало кожному, з ким вони мають справу.

​Мене називають Монстром. І я ніколи не робив нічого, щоб це спростувати.

​Мій батько, Богдан Чорненко, уже чекав біля входу. Він виглядав як старий лев — сивий, міцний, з поглядом, який міг би пробити бетонну стіну.

​— Стримай свій оскал, Дем’яне, — кинув він замість привітання. — Сьогодні ми не воюємо. Сьогодні ми забираємо те, що належить нам по праву.

​— Ми забираємо дівчину, батьку. Це не перемога, це тягар, — я виплюнув ці слова, дивлячись на двері маєтку.

​— Це кінець війни, яка випила надто багато ресурсів. Ти візьмеш доньку Таранскі, і через цей шлюб ми поглинемо їхні території. Ти знаєш правила. Контракт підписується кров’ю, а закріплюється клятвою в церкві.

​Я лише криво посміхнувся. Клятва перед Богом? Якщо Бог і дивився на нас зараз, то він точно відводив очі.

​Ми пройшли до зали засідань. Величезний дубовий стіл, важкі портьєри і двоє людей, яких я ненавидів більше за саму смерть.

​Лук’ян Таранскі сидів на чолі столу, намагаючись виглядати величним. Поруч із ним — його дружина Світлана, обвішана діамантами, як новорічна ялинка. Її обличчя було застиглою маскою зневаги, але в очах я бачив страх. Вони боялися мене. І мали на це всі причини.

​— Чорненки, — Лук’ян піднявся, розводячи руки. — Вчасні, як завжди.

​Я не сів. Я став навпроти нього, спершись долонями об стіл. Мої татуювання на руках, що повністю закривали шкіру аж до кісточок, контрастували з білою скатертиною.

​— Де вона? — мій голос прозвучав низько, майже як гарчання.

​— Дем’яне, май терпіння, — втрутилася Світлана, торкаючись свого намиста. — Шлюб — це серйозний крок. Наша донька... вона дуже тендітна. Вона готується.

​— Мені плювати, наскільки вона тендітна, — я перевів погляд на Лук’яна. — Ми тут не для компліментів. Умова мого батька була чіткою: або я отримую вашу спадкоємицю як гарант миру, або до завтрашнього світанку від вашого клану не залишиться навіть попелу.

​Лук’ян зблід. Він знав, що я не жартую. Війна між Чорненком і Таранскі тривала десятиліттями, і зараз вони програвали. Вщент.

​— Контракт готовий, — Лук’ян тремтячою рукою підсунув мені теку. — Щойно ви з Лією дасте клятву вірності в церкві, усі наші активи на спірних територіях перейдуть під ваш контроль.

​Я глянув на папери. Кожне слово там було просякнуте цинізмом. «Вірність», «відданість», «союз». Для мене це означало лише одне: я отримую полонянку, яку будуть називати моєю дружиною. Жінку з роду, який вбивав моїх людей.

​— Підписуй, сину, — тихо сказав Богдан. — А потім ми підемо до церкви. Бог любить свідчити угоди, які пахнуть великими грошима.

​Я взяв ручку, але в цей момент двері зали відчинилися.

​Я чекав побачити розпещену ляльку. Я чекав побачити таку саму штучну жінку, як Світлана, у сукні вартістю в невеликий літак, з нахабним поглядом мафіозної принцеси.

​Але увійшла вона.

​Вона була одягнена в просту білу сукню, яка здавалася завеликою для її тонкого тіла. Світле волосся спадало на плечі неслухняними хвилями. Вона була блідою, майже прозорою, а її пальці судомно стискали тканину спідниці.

​Але найголовніше — її очі. Великі, світлі, повні такого глибокого, застарілого болю, який неможливо було зіграти. Це не був погляд доньки мафіозі. Це був погляд істоти, яку все життя тримали в клітці.

​Я застиг, не донісши ручку до паперу. Щось було не так. Я відчував брехню за кілометр, а тут нею смерділо на всю залу.

​— Це... Лія, — голос Лук’яна здригнувся, але він швидко опанував себе. — Моя донька.

​Дівчина не дивилася на батька. Вона дивилася на мене. Її погляд ковзнув по моїх татуюваннях, по тунелях у вухах, по шраму на брові. Вона мала б закричати від жаху. Вона мала б втекти.

​Але вона лише здригнулася і зробила крок вперед, ніби йшла на плаху.

​— Підходь, люба, — Світлана підвелася, підходячи до неї, але не обійняла. Натомість вона грубо вхопила її за лікоть і підтягнула до столу. — Дем’ян — твій майбутній чоловік. Ти маєш бути вдячною за цей шанс.

​Дівчина — Лія — нарешті заговорила. Її голос був тихим, але в ньому не було тієї розкоші, до якої я звик у колах нашої «еліти».

​— Я згодна, — прошепотіла вона, дивлячись мені прямо в очі.

​У цей момент я відчув дивний поштовх у грудях. Ненависть до Таранскі нікуди не зникла, але до неї додався хижий інтерес. Лук’ян віддавав мені щось, що явно не вписувалося в картину їхньої родини. Ця дівчина була занадто чистою для цього брудного кабінету.

​— Ти розумієш, під чим підписуєшся, принцесо? — я обійшов стіл і зупинився прямо перед нею.

​Я був на голову вищий, ширший у три рази. Від мене пахло дорогим тютюном, холодом і небезпекою. Я спеціально нахилився нижче, щоб вона побачила кожне тату на моїй шиї, щоб відчула мою темряву.

​Вона не відвела погляду. Вона ледь помітно ковтнула повітря, її вії затріпотіли, але вона вистояла.

​— Це мій борг, — сказала вона. — Я його виплачу.

​Борг? Який, до біса, борг? У мафіозних родинах дівчата не кажуть про «борги», вони кажуть про «статус» або «союз».

​— Дем’яне, досить, — перервав мій батько. — Час іти. Священник чекає.

​Я вихопив ручку з рук Лук’яна і різко розписався в контракті. Мій підпис був схожий на удар ножем.

​— Рушаймо, — кинув я, не дивлячись на батьків дівчини.

​Я вхопив Лію за руку. Її шкіра була холодною як лід і неймовірно ніжною. Я відчув, як вона здригнулася від мого дотику, як мої татуйовані пальці стиснули її тонке зап’ястя.

​— Тепер ти моя, — прошепотів я їй на вухо, коли ми виходили з зали. — І якщо твій батько думає, що цей шлюб — лише формальність, він дуже помиляється.