Розділ 16

Повернувшись у кімнату після сніданку, знову збираю свої речі. Через пів години треба вирушати, тому не хочу, щоб на мене чекали. Герман з'являється на порозі через кілька хвилин і сідає на ліжко. От він взагалі нікуди не поспішає. Сидить собі й на мене витріщається.

– Я думаю, нам варто серйозно поговорити, – заявляє, а я здивовано на нього витріщаюся. Навіть про збори забуваю. 

– Говори, – кажу і відчуваю, що не сподобається мені те, що він зараз скаже. 

– Мені здається, що наша гра в якийсь момент вийшла за межі, – Герман не зводить з мене погляду, а мені так неприємно стає, наче відро води на голову вилили. – Так от, хочу одразу розставити все на свої місця. Я не планую заводити стосунки. Ти тут не для цього, Мілано. Якщо я тобі подобаюсь, то краще одразу викинь ці думки з голови. І згадуй, для чого я тебе найняв з самого початку. 

Найняв… Фу, як бридко…

– Я пам'ятаю, – кажу і сама дивуюсь, де беруться сили говорити це так спокійно. – Можеш не хвилюватися. Я розумію, що вчора ми зайшли надто далеко. Більше такого не повториться. 

Герман хоче ще щось сказати, але я беру свою валізу і швидко залишаю кімнату. У горлі стоїть клубок, а руки тремтять. Здається, я загралася… Герман Волошин мені подобається! Як інакше пояснити власну реакцію на його слова?

– Ти чого, Міланочко? – поруч з'являється Маркус і одразу все розуміє. Він забирає мене у свою кімнату і змушує все розповісти. Реакція чоловіка не змушує себе довго чекати. – Я сподівався, що Герман розумніший. На жаль, це не так. Ну нічого, він ще зрозуміє, що втратив!

– Що ти маєш на увазі? – дивуюсь. 

– Скоро дізнаєшся, – таємничо усміхається. – А зараз ходімо! Усі вже чекають внизу!

Разом йдемо до виходу. Коли бачу Германа біля автомобіля, хочу уникати його, але розумію, що не можу. Ось це найгірше, адже наша гра має продовжуватися. 

На пірс їдемо в одному автомобілі. Маркус знову за кермом, Герман збоку, біля нього, а я, Настя і її чоловік – позаду. Все начебто нормально й за усіма цими зборами ніхто не зважає на те, що ми з Германом віддалилися. 

На пірсі нас уже чекає Дара з братом і їхні батьки. Бачу їх – і поганий настрій стає ще гіршим.

Коли ж ми всі разом наближаємось до величезної білосніжної яхти, у мене, в прямому сенсі слова, збивається дихання. Такого я не очікувала. Та на цій красуні жити можна!

– Як тобі? – цікавиться Альберт саме у мене.

– Неймовірно, – щиро відповідаю. – Я ніколи не плавала на яхті. 

– Справді? Сьогодні буде твій перший раз, – усміхається чоловік. 

Мого захоплення вистачає рівно до того моменту, як ми починаємо пливти. Ні, це гарно, і слів бракує, щоб описати те, як хвилі розбиваються об борт, але мій організм не готовий, мабуть, до нових відчуттів. І коли до горла підступає нудота, розумію, що це не жарти. 

– Що таке? – питає Маркус, який весь час поруч зі мною. Він бачить, як я прикриваю рота рукою, і миттєво напружується.

– Мені погано, – кажу. – Є тут вбиральня? 

– Ходімо! – він допомагає мені зайти всередину, в той час, як Герман спілкується про щось з Дарою на іншому кінці яхти. 

У вбиральні обіймаюсь з унітазом і почуваюсь просто жахливо. Ніколи не думала, що перший заплив на яхті буде саме таким. Ото буде що згадати… 

– Що тут відбувається?! – несподівано двері у вбиральню відчиняються, і я бачу Германа, хоча дуже хочу, щоб він просто пішов геть. 

– У Мілани морська хвороба, – холодно заявляє Маркус. Він тримає моє волосся, поки я корчусь над унітазом, але несподівано Герман відштовхує його і сам виконує цю місію. 

– Принеси води! – командує Волошин, наче реально думає, що хтось буде його слухати. 

Я справді сподіваюсь, що Маркус не залишить мене з ним, але… він залишає. І тільки двері гримають за ним.

– Залиш мене! – шепочу втомлено і навіть не намагаюсь дивитися на Германа. 

– І не подумаю, – спокійно відповідає. – Для усіх ти – моя дівчина, і буде дивно, якщо я не буду поруч в такий момент. 

Ну, звісно! Ось в чому справа! А я-то думала, що Герман щиро за мене хвилюється. 

Намагаюсь підвестись, коли розумію, що нудота відступила, але у найбільш неочікуваний момент яхтою починає кидати, а мене разом з нею. Герман встигає мене обійняти, а коли просить схопитися за нього, роблю це без слів. Як би сильно він мене не дратував, розбити собі голову я не планую. 

– Пішли в каюту. Відпочинеш там, поки дістанемось острова, – говорить і веде мене кудись. 

Виявляється, що тут є повноцінні кімнати, тобто каюти. Герман садить мене на ліжко, і в цей момент повертається Маркус з пляшкою води.

– Тримай, Міланочко, – передає її мені та чекає, поки зроблю кілька ковтків. 

– Відколи це ти таким хорошим став? – злиться Герман.

– Я завжди таким був, – відповідає Маркус. – А от у твоїй доброті починаю сумніватися.  

– Досить сваритися, – зупиняю їх обох. – Залиште мене саму, а то голова від вас болить.