Розділ 13

Зупиняє мене звук гримання дверей. Здається, хтось зайшов, побачив це неподобство і швидко втік, наостанок гримнувши дверима.  

Відштовхую Германа однією рукою, а іншою продовжую тримати рушника на грудях. Почуваюсь повною ідіоткою. Взагалі не розумію, як можна було так легко здатись. 

– Тільки спробуй ще раз до мене наблизитись! – ціджу роздратовано. Навіть не знаю, на кого я більше зла: на себе, чи таки Германа. Він-то вчинив як звичайний чоловік, коли побачив практично голу мене, а от я чим думала? Або, краще сказати, взагалі не думала.

– Не гарячкуй! Тобі ж сподобалось! – Герман весело мені підморгує і, на щастя, залишає кімнату. Недовго думаючи, замикаюсь на ключ і практично падаю на ліжко. 

Уста печуть, а серце мало не вистрибує з грудей! І що це за реакція така? Я не можу так легко здатися! Не треба мені всього цього! Для Германа це всього лиш гра, і для мене має бути так само! 

Одягаю короткі джинсові шорти та майку, тому що тут дуже спекотно, а волосся збираю у гульку. Немає настрою робити щось гарніше. Мені ж треба, щоб коли ми з Германом розійдемось, ніхто за мною не сумував. Тому не варто прив'язуватись до цих людей, а особливо до самого Германа. 

Коли спускаюсь вниз, розумію, що практично все сімейство на терасі. Сонце якраз сідає і спека трохи спала. Не бачу тільки Насті з чоловіком, мабуть, відпочивають після перельоту. 

Коли зупиняюсь біля крісла, на якому сидить Герман, він зацікавлено розглядає мої голі ноги, а тоді хапає за руку і садить собі на коліна. Чесно кажучи, після того, що сталося, хочу просто втекти, але розумію, що збоку це буде виглядати дуже дивно. 

– Міланочко, я заходив до вас, щоб покликати на вулицю, і випадково потрапив на шалено пристрасну сцену вашого поцілунку, – заявляє Маркус, а я червонію як той помідор. – Навіть уявити боюсь, що буде, коли ви двоє опинитесь у ліжку. 

– Пожежа, – відповідає Герман і не зводить з мене погляду. Як же мені кортить вдарити його чимось важким по голові. 

– Ви дійсно чудова пара, – продовжує Альберт. – Я Германа вже давно таким щасливим не бачив. Впевнений, що наступне весілля буде вашим. 

Не дай Боже!

Кашляю в кулак, тому що дуже хочеться сказати це вголос. Здається, Герман усе розуміє, і його пальці міцніше стискають моє стегно, на якому лежить його лапа.

Мені приносять холодний лимонад, і на деякий час я взагалі про Германа забуваю, коли Кіра починає розповідати про майбутнє весілля. Виявляється, церемонія буде проходити на острові й пливти туди ми будемо на яхті. 

Капець просто! Наче у фільм якийсь потрапила… 

Якоїсь миті ситуація різко змінюється, коли на території з'являється ціле сімейство незнайомих мені людей. Це чоловік з жінкою років п'ятдесяти та двоє молодих людей. Чоловік років тридцяти, темноволосий і широкоплечий, і дівчина з довгим темним волоссям і гарними зеленими очима. Саме цими очиськами вона поїдає… Германа! 

– Які гості! – Альберт радіє, коли бачить цих людей, а от я – зовсім ні. Брюнетка мені не подобається!

Вони всі обіймаються, а тоді дівчина наближається до нас. Коли наші погляди зустрічаються, у її я помічаю неприязнь. О, так, це у нас взаємно!

– Германе, я не знала, що ти приїдеш, – дівчина говорить з акцентом, але виглядає це цікаво. – І не один…

– Даро, наш Герман тепер сімейний чоловік! – відповідає Маркус. – З нареченою приїхав.

– Привіт, Даро! – Герман подає дівчині руку, і вона охоче її тисне. – Познайомся з моєю дівчиною Міланою. 

– Дівчиною? Не нареченою? – зацікавлено питає ця дівка. 

– А що, є різниця? – кажу невдоволено і чую, як зовсім поруч хмикає Герман. Блін! Здається, я дуже добре відіграю ревність! Просто ідеально! 

– Кохана, Дара і її родина живуть по сусідству, – пояснює Герман. – Наші сім'ї дружать багато років. 

І що з того? Тепер цій дівці можна поїдати очима мого нареченого?! 

– Я Еван, – інший чоловік тисне руку Герману, а тоді й мені. От він здається мені… цікавим. Особливо його підтягнуте тіло і м'язисті руки. 

– Мілана, – мило йому усміхаюсь. 

– А коли ми попливемо на острів? Мені треба зібрати речі, – питає Дара у Кіри, а я мало не вибухаю від злості. Вона що, з нами буде?! 

– Завтра після обіду, – відповідає Кіра. – У тебе ще буде час усе зібрати. 

Як же мені кортить голосно фиркнути. А коли розумію, що занадто гостро реагую, намагаюсь заспокоїтися. Це всього лише гра, не більше! Не варто так реалістично грати. Звісно, всі в захваті, але мені щось зовсім не весело. 

– Я скоро повернусь, – кажу Герману, і він забирає від мене свої руки. Залишаю терасу і йду в будинок. 

Мені необхідно усамітнитися і зібрати думки докупи. Таке відчуття, що я вже нічого не контролюю, і це погано. Особливо для мене.

Вирішую зготувати собі каву і піти кудись прогулятися. Вмикаю кавоварку і радію, що на кухні нікого немає. Шкода тільки, що щастя моє триває недовго.

– Ти так мило ревнуєш Германа! Я в захваті! – заявляє Маркус і сідає за стіл. – А мені каву приготуєш?