Розділ 11

– Гей! Мій дім в іншому боці! – кричу, коли розумію, що їдемо ми зовсім не туди, куди треба. 

– Я знаю, – спокійно відповідає. – Якщо вже ти витягнула мене з офісу, доведеться пообідати разом. 

– Добре. Тільки ти платиш! – тицяю у нього пальцем. 

– Як скажеш, – киває і звертає на стоянку ресторану. Тут доволі дорого і раніше я тут не була, але, якщо Герман буде платити за обід, можна замовити собі якісь делікатеси. 

Саме так я думаю рівно до тієї секунди, як розгортаю меню. Ціни тут не просто високі – вони космічні. І делікатесів щось більше не хочеться. 

– Що замовляти будеш? – питає Герман, зацікавлено мене розглядаючи.

– Навіть не знаю, – бурчу. – Мабуть, тільки воду.

– Чому це? – дивується. – Я ж сказав, що все оплачу.

– Боюсь, що за цей обід я з тобою до кінця життя не розрахуюсь, – кажу, як є. 

На мою заяву Герман тільки фиркає і сам робить замовлення за нас обох. Уявлення не маю, що він замовив, адже дивні назви ні про що мені не говорять.

– Чому ти не сказав, що летіти доведеться на цілий тиждень? – питаю, поки чекаємо на замовлення.

– Хіба це має якесь значення? – Герман ліниво відкидається на спинку крісла і розглядає мене.

– Звісно, має! – сердито випалює. – У мене кав'ярня! А ще цілий тиждень доведеться грати твою дівчину!

– Навіть не знаю, що страшніше, – усміхається. – Невже боїшся, що можеш по-справжньому у мене закохатися? 

– Ще чого! – фиркаю. – Ти не мій тип!

– Та невже? – взагалі не розумію, чого це Герман такий щасливий. 

На щастя, він перестає мене діставати, коли нам приносять їжу. Коли бачу рибу і салат, видихаю з полегшенням. Я-то думала, що Герман замовить мені жаб чи ще щось гірше, але він не такий жорстокий. 

– Як тобі? – питає, повільно смакуючи шматок м'яса.

– Смачно, – кажу, як є. – Можеш розказати трохи про брата свого дідуся? Скільки йому років? Просто у мене в голові стільки думок щодо нього. 

– Не можеш второпати, що це за наречений такий? – усміхається Герман. – Альберт – молодший брат мого дідуся. Це вже третє його весілля. Нареченій двадцять сім, і вона ну дуже кохає свого нареченого.

– Здуріти можна, – не можу втриматися від коментаря. 

– Даю сто відсотків, що ти ще не один раз будеш здивована. Альберт ще той ловелас, – додає Герман. 

Я ж навіть не сумніваюсь у цьому. Це тільки з першого погляду родина Волошина така ідеальна, а насправді там дуже багато підводних каменів. Чує моє серце, що цей тиждень принесе мені багато сюрпризів. Сподіваюсь, що хороших. 

Ми продовжуємо їсти, кожен думаючи про щось своє. Час від часу Герман відповідає на дзвінки та вмикає серйозного боса. Чесно кажучи, коли він такий, мені цікаво за ним спостерігати. 

– Пішли. Додому тебе відвезу, – Герман кидає на стіл кілька купюр і першим підводиться на ноги. 

Та не встигаю і я цього зробити, коли помічаю, як до нас наближається довгонога білявка з розкішним декольте. Вона прямим наведенням йде на Германа і торкається своїми пальцями його плеча. 

– Привіт, Герочко! Куди ти зник? Чому не телефонуєш? – питає писклявим голосом, який здається мені смутно знайомим. 

– Привіт! Роботи багато, – відповідає так спокійно, наче в цьому немає нічого дивного. Якась дівка мацає його при живій дівчині! 

Я ж намагаюсь пригадати, де чула цей голос раніше, і пам'ять підкидає мені спогад про ту ніч у відділку. Точно! Це ж та дівка під ніком “Клуб”! 

– Ти нічого не сплутала? – встаю з крісла і наближаюсь до цих двох. Знімаю кінцівку цієї дамочки з Волошина і відштовхую від себе. – Руки свої від мого хлопця прибери!

– Так це ти грозилась мені зуби вибити? – хмуриться білявка. 

– Ну чому грозилась? Я ще й досі можу це зробити, – кажу спокійнісінько. 

– Ви це про що? – втручається Герман. 

– Не твоя справа! – говоримо одночасно з білявкою, і так смішно стає. От реально, щось занадто сильно я вжилась у роль… – Поїхали звідси! Мені ще збиратись треба!

Першою прямую до виходу, а Герман за мною. Розумію, що у нього багато запитань до мене, але відповідати на них я не збираюсь. Краще йому не знати, яким було моє перше знайомство з цією дівкою. 

– Нічого не хочеш мені пояснити? – питає, коли залишаємо стоянку. 

– Ні, – спокійно відповідаю. 

– Знаєш, я думав, що номер цієї дівчини зник з мого телефону через якийсь глюк, але тепер розумію, що зовсім це не глюк, – не зрозуміло, чому тішиться Герман. – І коли ти встигла його видалити? 

– Не розумію, про що ти, – повертаюсь до вікна, щоб він не бачив моєї задоволеної усмішки. 

Тільки от зовсім не очікую, що Герман скерує автівку на узбіччя і вже через секунду його обличчя буде дуже близько до мого. 

– Подобається втручатися у моє життя, кохана? – шепоче, дивлячись мені в очі.