Розділ 9

Не сплю практично всю ніч і на ранок почуваюсь дуже злою. І все через клятого Германа, який спокою мені не дає. Я дійсно не хочу цих ігор. Не люблю брехню, а таке відчуття, що з цим чоловіком грузну у ній все глибше й глибше. 

Відкриваю кафе ще до того, як мої дівчата приходять на зміну. Просто хочу чимось зайнятись, інакше просто збожеволію. Сьогодні я навіть косметику не наносила. Не було бажання. І тепер демонструю першим ранковим гостям свої темні кола навколо очей і бліду шкіру. Ще й волосся у гульку зібрала і точно не нагадую зараз власницю цієї кав'ярні. 

Коли за кавою приходить Юля, бачить мене, і її брови від здивування підстрибують вгору. Розумію, що треба поділитися з нею останніми новинами, інакше просто вибухну від надлишку емоцій. 

Дівчата заступають на зміну, а ми з подругою йдемо у мій кабінет-комірчину. Поки п'ємо каву, розповідаю все, що вчора сталося, і чим далі я заходжу, тим більше відкривається від здивування рот подруги. 

– У мене слів немає! Він тебе поцілував? Цікаво, а що перевірити хотів? Чи подобаєшся ти йому? 

– Дурниць не говори! – зупиняю потік запитань Юлі. – Ми знайомі зовсім мало. Та й не можемо ми одне одному подобатися. Занадто різні.

– Тоді навіщо він тебе поцілував? – лукаво усміхається Юля. – Щось точно тут є!

Не хочу переконувати Юлю у своїй правоті. Знаю подругу як облуплену. Вона однозначно вже збудувала у своїй голові картинку, якої насправді немає, і переконувати її у чомусь немає сенсу. 

– Слухай, Міло. А може, варто підіграти Герману? – питає цілком серйозно, а я давлюсь кавою і починаю кашляти. 

– Здуріла? Та ми повбиваємо одне одного у перший тиждень наших стосунків! – випалюю. 

– Тиждень – це не так погано, – хмикає. – Я думала, що ти скажеш у перший день! 

– Та ну тебе! – ображено соплю. 

– Ну пробач, Мілочко! – Юля накриває мою руку своєю та усміхається. – Ти ж знаєш, що я щиро бажаю тобі щастя. Сама подумай. Ці “стосунки” допоможуть тобі розвіятись. Зможеш ще одну кав'ярню відкрити. Уяви обличчя своїх родичів, коли вони дізнаються, що ти не безхатьком стала, а навпаки – твій бізнес стрімко розвивається.

– Знаєш ти, куди тиснути, – зітхаю. 

– Ну пробач. Це ж правда, – знизує плечима Юля. – Пообіцяй, що не будеш рубати зопалу. Подумай добре.

– Обіцяю, – бурчу. Слова Юлі мають сенс, але ж всі ці ігри… 

Коли у двері стукають і на порозі з'являється збентежена Оля, не розумію, що сталося. 

– Мілано, там тебе якийсь чоловік шукає, – говорить, переминаючись з ноги на ногу. 

– Який чоловік? – миттєво напружуюсь. Якщо Герман знову припхався, я виллю йому на голову чашку гарячої кави. 

– Старший такий. Солідний, – відповідає, а я ще більше напружуюсь. 

Юля зацікавлено на мене витріщається, а я власним вухам повірити не можу. Аскольд В'ячеславович тут?! 

– Що мені йому сказати? – Оля чекає на мою відповідь, а я… не знаю, що відповісти. 

– Дідусь Германа тут? Звідки він знає, де твоя кав'ярня? – цікавиться Юля. 

– Без поняття, – бурчу. – Треба йти, а то він сам сюди прийде. 

Останнє, чого я хочу – це бачитися з дідусем Германа. Уявлення не маю, чого він сюди заявився, але мені реально страшно. Я просто-таки відчуваю, як ситуація виходить з-під контролю, а я нічого не можу зробити. 

Йду за Олею в зал, а Юля – позаду мене. Їй також цікаво подивитися на Аскольда. 

Бачу його одразу. Сидить собі біля вікна і розглядає гостей закладу. Його охоронець, чи то водій, за сусіднім столиком. Ці двоє у моєму закладі дивляться так само дивно, як я у домі цього багатія. 

Поки наближаюсь, Аскольд В'ячеславович прискіпливо мене розглядає. Одразу шкодую, що не зробила макіяж сьогодні, ще й ця гулька ідіотська на голові… 

– Доброго дня! – зупиняюсь біля столика і почуваюсь повною ідіоткою. Не знаю, чому саме ідіоткою, але відчуття таке… - Не очікувала вас тут побачити. 

– Я знав, що сюрприз вдасться, – усміхається дідусь. – Побачив назву кав'ярні у тебе на футболці вчора, от і вирішив на каву заглянути. 

– От воно що… – а я вже хотіла Германа звинуватити у тому, що він розтріпав дідусеві місце моєї роботи. – Давайте я вам каву приготую. Яку полюбляєте? 

– Давай на твій смак, Мілано. Я тобі довіряю, – киває Аскольд. 

Щось його “довіряю” мене напружує. І погляди ці дивні. Відчуває мій зад, що не лише на каву цей дідусь заявився. І скоро проблем у мене стане значно більше. 

– Слухай, а дідусь нічого такий, – шепоче Юля, перехилившись до мене через стійку. 

– Я знала, що ти оціниш, – хмикаю і продовжую готувати каву. – Уявлення не маю, чого він тут. Може, втекти, поки не пізно? 

– Дурниць не говори! – злиться подруга. – Це твій шанс покращити своє життя і втерти носа родичам! Пам'ятай про це!

Забудеш тут…

Кава готова, тому знову повертаюсь до дідуся і ставлю перед ним чашку. Сама сідаю навпроти і чекаю, коли він зробить перший ковток. 

Аскольд дуже повільно підносить чашку до губ і сьорбає. Ще кілька секунд смакує напій, а тоді знову ставить чашку на стіл.