Розділ 8

Вся ця ситуація здається доволі смішною, але мені зовсім не смішно. Германа з Єгором посадили в один автомобіль поліції, а мене – в інший. Ми зустрілися у відділку, але тільки на кілька секунд. Герман мені підморгнув, і його повели кудись, так само як Єгора.

На щастя, Герман залишив мені свій телефон і попросив набрати дідуся. Чесно кажучи, я злякалася… Дідусь у Волошина – доволі цікава людина. Якщо він дізнається, що через мене його онук потрапив у поліцію, буде скандал. 

Принаймні тепер рідні Германа остаточно переконаються, що я не пара їхньому синові та онукові. А що? Це ж добре! І чого я боюсь? 

Набираю у легені повітря і тисну кнопку виклику. Кілька довгих гудків – і голос дідуся Аскольда змушує мене напружитись.

– Скучив, онучку? – питає веселим тоном. 

– Ем… Це не Герман, – кажу. – Це Мілана.

– Мілана? – дивується дідусь.

– Чому ти телефонуєш з номера Германа?

– Ну, тут така справа… Герман у поліційному відділку, – випалюю на одному подиху. – Він хотів… 

– Який відділок? Адреса! – цідить Аскольд.

Швидко диктую йому всі дані, і дідусь обіцяє приїхати найближчим часом. Він нічого не питає і не цікавиться, що сталося. Здається, не чекав такого повороту.

Минає двадцять хвилин, і з них разів сто я дивлюсь на екран, перевіряючи час. Сиджу у темному коридорі, і повз мене постійно снують то поліціянти, то затримані ними особи. 

– Мілано! – чую суворий голос Аскольда і різко підводжусь на ноги. Бачу, як дідусь розглядає мене з голови до ніг, і найдовше його погляд зупиняється на моїх пухнастих капцях. 

Так, сьогодні я мало схожа на таку розкуту дівчину, яка приходила до нього в гості. На голові гулька, мінімум макіяжу, джинси та футболка з назвою кав'ярні, а ще ці капці…

– Ви швидко, – наближаюсь до дідуся і бачу у нього за спиною ще й тата Германа.

– Що сталося? Чому ви тут? – питає стримано, але я відчуваю, що він заледве стримує свою злість. 

– Герман захистив мене, коли мій колишній прийшов миритися. Він не винний. Він допомогти хотів, а хтось поліцію викликав! – випалюю на одному подиху.

– Герман – захисник! Ти чув, Вікторе? – хмикає Аскольд, а тато Волошина тільки хмикає. – Мілано, не хвилюйся! Зараз усе вирішимо! 

Я дуже на це сподіваюся. Коли Аскольд з Віктором йдуть у кабінет до слідчого, вирішую вийти на вулицю. Таке відчуття, що цей запах відділку проник під шкіру. Хочеться свіжого повітря вдихнути. 

Сідаю на лавку під відділком, але не встигаю видихнути, як у руці починає вібрувати телефон Германа. Напис “Клуб” не викликає у мене абсолютно нічого, тому відповідаю, не задумуючись.

Не встигаю рота відкрити, а солодкий жіночий голос на тому кінці вводить мене у ступор.

– Геро, ти що, забув про мене? Я скучила. Хочу тебе… побачити. Нам так добре було разом. Давай повторимо? 

– Не вийде, – кажу холодно. 

– А це хто? – дивується дівчина.

– Мене Мілана звати. Я наречена Германа. Тому якщо не хочеш залишитися без зубів, забудь цей номер! Зрозуміла? 

– Т…так! 

Чую короткі гудки й задоволено усміхаюсь. Сама не знаю, чому відшила цю дівку. Просто захотілося.

Сподіваюсь, що Герман не буде сам їй телефонувати й не дізнається, ким я назвалася. Щоб перестрахуватись, ще й номер цієї дівки видаляю, і настрій стає ще кращим. 

Не минає і десяти хвилин, як з відділку виходить дідусь, Віктор і… Герман. Видихаю з полегшенням і підводжусь на ноги. 

– Ти чому тут? – Герман швидко до мене наближається і міцно обіймає. Розумію, що це концерт для дідуся, і вирішую підіграти. А що? Все-таки це через мене ми всі зараз тут! – Замерзла. 

Не знаю, що це за відчуття таке, але мені подобається в обіймах Волошина. Мабуть, це через стрес у мене мізки закипіли. 

– Віддана у тебе дівчина, – хмикає дідусь. 

– Ще і яка! – задоволено протягує Герман і нарешті відпускає, але лише для того, щоб взяти мене за руку. – Я таксі викличу і відвезу Мілану додому. Вона сьогодні добрячий стрес пережила. 

– Звісно, – погоджується Аскольд. – Мілано, відпочивай. Я радий, що ти робиш з мого онука справжнього чоловіка.

– Тобто? – хмуриться Герман, а я розумію, що вся ця ситуація не пішла мені на користь.

Здається, дідусеві все подобається. А от мені – ні. Як тепер позбутися цієї родини? Здається, не так все просто, як було спочатку.

– Я думала, що твій дідусь розізлиться і змусить тебе розірвати наші стосунки, – кажу, коли машина таксі рушає.

Ми з Германом сидимо на задньому сидінні, і чомусь я не можу на нього дивитися. Просто за цей вечір ми стільки всього пережили, хоча практично не знаємо одне одного. 

– А все вийшло якраз навпаки, – хмикає Герман і, заплющивши очі, відкидає голову на спинку сидіння. 

– І що тепер робити? – питаю, розглядаючи його привабливе обличчя.

– Нічого, – відповідає аж занадто спокійно. – Дотримуватись мого плану, кохана.