Розділ 7

– Ні, ну ти уявляєш?! Він хоче продовження цієї ідіотської гри! – випалюю сердито й кілька разів глибоко вдихаю і видихаю. 

– Мабуть, Герману сподобалось, – хмикає Юля, але отримує у відповідь мій злий погляд і замовкає. 

– А мені – ні! – бурчу. – Я допомогла йому один раз і отримала за це свою винагороду! Більше цього не буде! Не хочу вдавати з себе ідіотку перед його родиною.

– Я розумію тебе, люба. Ти маєш повне право відмовитися.

Добре, що Юля мене підтримує. Чомусь після зустрічі з Германом я ніяк не можу заспокоїтися. Його пропозиція в прямому сенсі слова вибила мене з колії. Для нього все так просто – привів мене знайомити з рідними для того, щоб вони мене не прийняли, а наступного дня заявився із зовсім іншою пропозицією. 

Я маю стати його дівчиною на певний період часу.. 

Ну так, це непогані гроші, але якою ціною?! 

Замикаю кафе сама, відпустивши дівчат додому трохи раніше, і збираюся йти до себе, коли помічаю біля входу знайомий автомобіль. Завмираю на мить, і цього стає достатньо Герману для того, щоб самому вийти на вулицю і дістати з салону просто величезний букет червоних троянд. 

Їх там, напевно, штук сто, не менше… Сам Герман заледве їх несе, а що мені з ними робити?

– Що це? – питаю розгублено.

– Це тобі. Я вирішив, що нам необхідно зблизитись, – заявляє так, наче в цьому немає нічого дивного. 

– І квіти мають у цьому допомогти? – хмикаю.

– Ну… так, – киває і передає мені букет. 

– Хочеш, щоб він мене вбив? – відступаю на крок і навіть руки перед собою виставляю. – Я ж його не втримаю! Впаду, а він мене притисне зверху. Ти про це зближення говорив?

– Типу того, – усміхається. – Тоді давай я підвезу тебе додому, заодно допоможу квіти у квартиру занесу. 

– Не треба мене везти, я тут живу! На другому поверсі, – відповідаю, і Герман цієї ж секунди піднімає голову догори. 

– Тут? – дивується.

– Тут, – хмикаю. – Ну, якщо ти вже привіз мені ці квіти, то тепер неси на другий поверх. 

Не даю Герману права вибору і йду у двір, а він з букетом за мною. Відчуваю, як він важко дихає, поки піднімаємось сходами на другий поверх, і навмисне довго шукаю у сумці ключі від квартири. 

– Ти знущаєшся? – все-таки не витримує і, мабуть, здогадується про мій хитрий план.

– Знайшла! – мило йому усміхаюся і першим пропускаю у квартиру. 

У невеличкому коридорі нам двох доволі тісно, ще й букет займає практично весь простір. Герман знімає взуття і йде за мною у ванну кімнату. Оскільки такої величезної вази у мене немає, доводиться набирати воду у ванну. 

– Сюди їх клади, – командую, і Герман з радістю опускає букет у воду. Мабуть, він вже й сам не радий, що такий величезний обрав. Хотів мене вразити й спину потягнув. 

– Ну нарешті! – видихає. – Сподіваюся, що ти врахуєш мої страждання, коли я знову попрошу стати моєю дівчиною. 

– Взагалі-то, це була твоя ідея з букетом. Тому ні, не врахую, – хмикаю і йду на кухню. Можливо, це дивно прозвучить, але після плідного дня у кав'ярні я хочу випити кави саме вдома. 

Герман також йде за мною і сідає на диван. Кухня у мене доволі простора, але чомусь зараз, коли тут Герман, вона наче зменшилася в рази. 

– Каву будеш? – питаю, увімкнувши кавоварку. Чесно кажучи, я була б рада, якби Герман пішов, але він, здається, нікуди не збирається. 

– Буду, – заявляє, закинувши ногу на ногу. – Це твоя квартира, чи орендуєш? 

– Моя, – відповідаю, відвернувшись до нього спиною. – Кав'ярня також моя. 

– Серйозно? – не розумію, чому Германа це так дивує. – Ти сама її купила? Наскільки я пам'ятаю, з родичами ти не спілкуєшся. 

Ну нічого собі! Герман запам'ятав те, що я говорила на вечері з його батьками! А це вже цікаво! 

– Я брала кредит. Нещодавно все виплатила, – відповідаю і ставлю перед ним чашку з ароматною кавою. – Германе, може, досить цікавитися моїм життям? Я не буду грати твою дівчину! Ні за які гроші!

– Але ж ти робила це минулого разу! Чому зараз не хочеш? – злиться.

– Тому що тоді у мене була безвихідна ситуація, – кажу. Не збираюсь вдаватись у подробиці. Волошину це ні до чого. 

– Пов'язана з кав'ярнею? – щось мені не подобається його погляд. Герман явно щось задумав! Невже шантажувати мене буде?

Не встигаю відповісти, тому що у двері хтось дзвонить і мені доводиться йти відчиняти. Уявлення не маю, хто там, тому що гостей не чекаю. 

Відчиняю, зовсім забувши поглянути у вічко, і розгублено завмираю, коли бачу на сходовій клітці Єгора. У нього в руках одна троянда, така ж червона, як ті, що зараз у моїй ванні плавають. 

Хочу хмикнути від абсурдності цієї ситуації, але не встигаю, тому що Єгор відкриває свого рота.

– Кицю, я прийшов просити вибачення, – заявляє і тицяє в мене бідною квіткою. – Я визнаю, що добряче тебе підставив, але ти також маєш мене зрозуміти. Якби я не віддав ті гроші, мене б закопали. Ну що тобі важливіше? Я чи ця кафешка?