Розділ 6

Герман

Гучна музика дратує. Не люблю нічні клуби. Тільки от Максу по барабану на мої бажання. Він вирішив святкувати день народження тут, і, щоб не образити його, я приїхав.

Добре, що хоча б VIP-кімнату обрав, де немає зайвих очей і можна розслабитись. 

– Чого так довго? – невдоволено питає Макс, щойно переступаю поріг. Крім нього тут ще двоє наших спільних знайомих і дівчата в коротких спідницях. Одна з них одразу ж мало не вішається мені на шию, але, отримавши від мене знак сісти на диван, одразу ж відступає.

Я не любитель подружок на одну ніч. Хто знає, з ким вона була вчора і позавчора. Зате Макс задоволений. Мабуть, сьогодні у нього буде весела нічка. 

– Ми пити сьогодні будемо? – питаю, розмістившись поруч з іменинником. 

– Ну звісно! – Макс наливає мені віскі, і я одразу ж вливаю у себе алкогольний напій. Треба розслабитись. Вечір був напруженим. – Як там твоя подружка? Місію свою виконала? 

– Начебто, – хмикаю і вдруге наливаю собі сам. – Впевнений, що завтра дідусь викличе до себе і нотацію випише. 

– Чудово! За це треба випити! – п'ю втретє, а тоді все закручується так, що збиваюсь з рахунку. 

Прокидаюсь наступного ранку у готельному номері. Голова тріщить, а в роті такий присмак, наче вчора я наївся лайна. Здається, в якийсь момент я втратив контроль над собою. Таке буває рідко, але вчора це сталося.

– Котику, ти куди? – мурчить з-під ковдри якась дівка, а я подумки називаю себе ідіотом і йду в душ. Від гріха подалі замикаюсь всередині, а то моя нічна подруга може виявити бажання скласти мені компанію. 

Душ допомагає зібрати мізки докупи. Розумію, що треба їхати додому і переодягнутися, а далі – в офіс. Не знаю тільки, як буду сьогодні працювати, але зробити собі вихідний не вийде. 

– Котику, ти йдеш? – невдоволено питає білявка з розмазаним по обличчю макіяжем. Видовище не для слабонервних, якщо чесно, і я намагаюсь зайвий раз на неї не дивитися. Кидаю на тумбу кілька купюр, і дівка просто розквітає. 

Залишаю номер і викликаю таксі. Треба їхати до клубу, щоб забрати свою машину, але не факт, що сьогодні я зможу сісти за кермо. Голова не варить… 

Вирішую спочатку поїхати додому і переодягнутися. Та не встигаю доїхати, як на екрані з'являється фото дідуся – і серце на мить зупиняється. У мене завжди така реакція, коли він телефонує. Дідуся я люблю, але бувають моменти, коли він реально мене лякає. Особливо своїми божевільними ідеями.

– Слухаю! – бадьоро відповідаю. Не хочу, щоб він зрозумів, що цієї ночі я знатно погуляв. 

– Ти зайнятий? Можеш приїхати? – одразу переходить до діла. 

– У мене кілька зустрічей сьогодні, – відповідаю. Дуже сподіваюся, що це вагома причина, щоб не зустрічатися з ним.

– Перенеси, – випалює і закінчує виклик. 

Дивлюсь на потухлий екран телефону – і бажання викинути його у вікно накриває дуже різко. Розумію, що проблему це не вирішить, і телефоную в офіс своїй помічниці. Всі зустрічі переношу на пізніший час, а сам додому, щоб переодягнутись. 

До дідуся також їду на таксі. Не наважуюсь забрати свою машину, тому що голова досі нормально не варить. 

Коли переступаю поріг будинку, мене зустрічає мама. Прискіпливо розглядає і наче наскрізь бачить.

– Чого обличчя таке пом'яте? Не виспався? – питає невдоволеного. 

– Ага, – цілую її в щоку і відступаю. – Як ти? Усе добре?

– Було добре до вчорашнього вечора, – бурчить мама. – Германе, де ти знайшов цю дівчину? Ти дійсно думаєш, що я повірю у щирість ваших стосунків? Вона повністю не твій тип. 

– Мамо, ти мене недооцінюєш, – усміхаюсь. – Мої вподобання можуть змінюватися. До того ж Мілана дівчина з глибокою душею. 

– Ой, досить! – мама мене зупиняє і йде на кухню, а я тільки хмикаю і прямую в кабінет, де любить засідати дідусь. 

Перед дверима кілька разів глибоко вдихаю та видихаю, а тоді таки переступаю поріг. 

– Чого так довго? – дідусь невдоволено мене розглядає і відкладає папери, які до цього переглядав.

– Взагалі-то, я працюю, – сідаю у крісло навпроти нього, і тепер нас розділяє масивний дерев'яний стіл. – Чому ти мене викликав? Сталося щось?

– Я думаю, що ти знаєш причину, – дідусь сама серйозність. Важко зрозуміти, він щасливий зараз чи злий. – Та дівчина… Мілана… Як давно ви разом?

– Ну… кілька тижнів, – замислююсь. Чесно кажучи, я не вигадував історію нашого кохання, тому доводиться розповідати перше, що на думку спадає. – А що?

– Вона доволі неоднозначна, і спочатку я був категорично проти такої особи в нашому домі, – продовжує, а мені його слова починають… не подобатись. – Але потім дещо змінилося. Вона… цікава. Настільки цікава, що я готовий ще раз з нею зустрітися. 

– Що? – я дуже хочу, щоб останні слова дідуся мені почулися. Йому сподобалася Мілана? Цей світ що, зійшов з розуму?! 

– Чому такий здивований? Ти радіти маєш, що я даю вам шанс, – питає дідусь.

– Я радію, – вичавлюю з себе ці слова. – Просто не очікував, що ти підтримаєш наші стосунки. Мілана не з нашого кола і виховання у неї таке собі.

– У мене таке відчуття, що зараз ти сам хочеш очорнити її переді мною, – хмуриться дідусь.