Розділ 5

– Кавою? – здивовано перепитує дідусь. 

 – Ага. У вас крута кавоварка. Кава відмінна виходить, – кажу і берусь за роботу. Відчуваю на собі погляди всіх присутніх і подумки аплодую собі. 

Здається, дідусь шокований. Ото невістку йому Бог послав! Кортить розреготатися від абсурдності всього, що тут відбувається, але я тримаюсь. От повернусь додому і вип'ю келих вина за свої акторські здібності.

– Гарно пахне, – Аскольд В'ячеславович першим наближається до мене, а коли ставлю на стільницю чашку з кавою, він бере її в руки та вдихає аромат. 

– Тату, тобі не можна! – втручається Олена, але він одним поглядом дає їй зрозуміти, що все йому можна. Дідусь робить ковток і хмуриться. Доволі дивна реакція на смачну каву, але я чекаю на продовження. 

– Як тобі? – питає Герман і зупиняється поруч зі мною. Його рука лягає на мою талію, і чоловік тягне мене до себе. – Мілана не професіонал, але виходить у неї доволі непогано. 

Непогано? Серйозно? Кортить фиркнути, але вдається стриматись. Ще раз переконуюсь, що цей чоловік зовсім мене не знає. Для нього головне – результат, а хто я і чим займаюсь – взагалі не цікавить. 

– Я в захваті, – випалює Аскольд, а обійми Германа стають тіснішими.

– Що? – здивовано перепитує мій наречений. 

– Я в житті такої смачної кави не пив! – усміхається дідусь. – Мілано, можеш усім приготувати?

– Ну… так, – мені здається, чи ситуація вийшла з-під контролю? Щасливий дідусь п'є свою каву, а Герман готовий вбити мене одним лише поглядом. 

Поки готую ще кілька чашок кави, поруч зі мною перебуває дідусь і Герман. Обоє слідкують за моїми діями. І якщо дідусеві цікаво стежити за процесом, то мій “наречений” просто не має іншого вибору. 

Робітниці одразу ж несуть готову каву за стіл, і коли остання чашка переходить в руки Германа, він неохоче робить ковток. 

– Ну що, досі будеш говорити, що Мілана не професіонал? – питає у нього дідусь. – Міланочко, я сам готовий з тобою одружитися! Я смачнішої кави в житті не куштував!

– Дякую, – чесно кажучи, мені трохи ніяково від таких компліментів. Та ще більше ніяково від погляду Германа… 

Ми повертаємося за стіл, але в коридорі Герман мене зупиняє. Залишаємось удвох, і він невдоволено цідить: 

– Якого біса ти взялася за цю каву?! Мій дідусь ще той кавоман! – цідить.

– Я ж не знала, – бурчу. – Якби ти мені одразу пояснив…

– Твоє діло зробити так, щоб дідусь більше на поріг тебе не пустив, а що ми маємо зараз?! Він сам готовий з тобою одружитися! – випалює. – Я не знаю, що ти маєш зробити, але ситуацію треба виправити! Зроби щось таке, щоб дідусь розізлився, зрозуміла?

Чесно кажучи, я не хочу цього робити. Мені подобається Аскольд В'ячеславович. Мені подобаються всі люди, які з таким захватом розповідають про мої напої. 

Я не знаю, що робити і як бути. Вибору немає… Герман може забрати у мене гроші за провалену роботу, і що я тоді робити буду?

Ми повертаємось за стіл, і я спостерігаю за тим, як усі смакують мою каву. Навіть мама Германа очі прикриває від задоволення. Здається, подобається усім, тільки мій “наречений” злий як чорт. 

– Мілано, виявляється, ти приховувала від нас такий талант! – заявляє Влад, який каву також пив.

– Це не талант. Просто у мене добре виходить варити каву, – спокійно відповідаю. 

– Ти не любиш, коли тебе хвалять? – питає Настя. 

– Ні, не люблю, – бурчу. Насправді я брешу. Всі ми любимо похвалу. Але зараз треба увійти в роль і зробити щось таке, що поверне мене на початок цього вечора, коли всі мене ненавидять. – Котику, я думаю, що нам уже час. Поїдемо? У нас сьогодні романтичний вечір. Я приготувала для свого коханого незабутній подарунок.

Підводжусь на ноги першою і поправляю шорти. Проводжу рукою по плечах Германа і схиляюсь, щоб  поцілувати у щоку. 

Знаю, що так робити негарно, і помічаю, що Олена знову хмуриться. Всі досі за столом, а мені кортить піти звідси. 

– Нам дійсно вже час, – спокійно відповідає Герман і підводиться на ноги. 

– Я рада, що познайомилася з вами. Думаю, що скоро зустрінемось ще. Правда, котику? – вішаюсь на Германа і знову вмикаю дурепу. Відправляю усім повітряний поцілунок і мило усміхаюсь.

– Звісно, – киває чоловік. 

– Я вас проведу, – Олена йде за нами, і дорогою я помічаю вазу, що стоїть на столику. Розумію, що, швидше за все, вона дуже дорога, і ідея приходить миттєво.

– Яка краса! – беру її в руки, а Олена злякано намагається її забрати.

– Цій вазі купа років. Ти хоча б знаєш, скільки вона… 

Ваза вислизає з моїх рук і падає на підлогу. Розбивається на друзки, і жінка розгублено завмирає. Здається, вона повірити не може, що це сталося. А я подумки радію, адже після такого Олена не пустить мене на поріг свого дому. 

– Здається, тобі вдалося виправити ситуацію, – говорить Герман дорогою у місто. – Я-то думав, що все – дідусь поплив. 

– Хто ж знав, що він любить каву, – бурчу. – Ти мені взагалі жодної інформації не надав.