Розділ 4

– Пройдімо у вітальню, – говорить мама Германа. Вона так і не назвала мені свого імені, але це нічого. Буду називати її мамою.

Герман тягне мене за собою, так міцно стискаючи руку, ніби боїться, що я втечу. А я тікати не збираюсь. Гроші отримала, тому треба їх відпрацьовувати. 

У вітальні зібралося чимало людей. Я-то думала, що будуть тільки найрідніші люди, але помилилася. 

– Братику, ну нарешті! – вигукує висока худорлява білявка з великим животиком. Вона мило його гладить і зацікавлено нас розглядає. Здається, їй народжувати зовсім скоро. Поруч з нею сидить доволі гарний блондин, і я одразу зауважую, що у них однакові каблучки. Отже, одружені. 

– Дозвольте познайомити вас з моєю дівчиною Міланою, – заявляє Герман, і всі погляди втуплюються у мої голі ноги. – Сподіваюсь, що ви не будете її ображати. 

– За кого ти нас маєш, Германе? – весело питає доволі гарний блондин з блакитними очима. – Твоя… дівчина – дуже… епатажна особа. 

– А що не так? – втручаюсь уже я. – Герман не уточнив, як треба одягнутись на зустріч з предками, от я і взяла те, що ношу зазвичай. 

Після моїх слів мама Германа виплескує з рота воду, яку щойно пила, просто на стіл, а дідусь в елегантному костюмі так сильно гупає кулаком по столі, що посуд починає дзеленчати.

– Германе, що за жарти?! Ти де її взяв? – гиркає так, що навіть мені страшно стає, а от моєму “нареченому” хоч би що. Схоже, саме такої реакції він і чекав. 

– Дідусю, Мілана – моя дівчина, – спокою Волошина можна позаздрити. – Я попрошу тебе ставитись до неї з повагою. 

– Дівчино, а вас не вчили, що приходити в гості до незнайомих людей у такому вигляді негарно? – питає жінка років п'ятдесяти, яка сидить поруч з вагітною. 

– А що не так з моїм виглядом? – продовжую вдавати дурненьку. Оглядаю себе з голови до ніг і кілька разів кліпаю очима. – Наче все добре. Правда, котику? 

– Нумо сідати за стіл, – знову втручається мама Германа. Здається, вона тут найбільш адекватна. Або ж просто боїться, що будь-якої миті може статися вибух. 

Герман відсуває для мене стілець, і ми сідаємо якраз навпроти блондина і вагітної дівчини. Дідусь продовжує сидіти по центру і тим самим дає зрозуміти, що він тут головний. 

– Мілано, мене звати Настя, я двоюрідна сестра Германа, – говорить вагітна дівчина. – А це мій чоловік Денис і брат Влад. 

– Дуже приємно, – зацікавлено розглядаю того самого блондина Дениса, а коли переводжу погляд на брата Влада, бачу в його очах зацікавленість мною. Маю визнати, що він доволі привабливий. Принаймні від  Германа не відстає. 

– Ой, я ж забула познайомити тебе з усіма! – випалює мама Германа і підводиться на ноги. – Розпочну з дідуся і мого батька – Аскольда В’ячеславовича. А це батьки Насті та Влада – Максим і Оля. До речі, Оля – моя сестра. Батько Германа – Віктор, ну і я… Олена Аскольдівна. Можна просто Олена. 

– Круто! У вас така велика родина! – от тут кажу абсолютно щиро. І хоча ці люди розглядають мене зі страхом, самі вони доволі милі. Просто шоковані трохи. – Давайте вип'ємо за це! 

– Ти ще й п’єш? – хмуриться дідусь.

– Ну… келих вина на ніч ще нікого не зробив залежним, правда? – широко усміхаюсь дідусеві, а той якось важко видихає. 

Здається мені, що все йде за планом. Скоро Герман отримає від дідуся, і той залишить маніакальну ідею одружити внука. 

Справжня покоївка наливає усім вина, і, поки родичі переглядаються, я підводжусь на ноги. А що? Я тут для того, щоб шокувати! 

– А давайте вип'ємо за цю зустріч! Герман так багато розповідав мені про свою родину! Я вже дочекатись не могла, коли ж ми побачимось! І ось нарешті це сталося! Дуже сподіваюсь, що зовсім скоро ми поріднимось, тому що я свого котика дуже кохаю. 

Для кращого ефекту нахиляюсь до Германа і цілую в щоку. Чую, як починає кашляти його дідусь, і подумки пускаю салюти в голові. Хех! Усе не так страшно, як я думала! 

Випиваю все вино з келиха одним махом і підморгую оторопілому Владу. Знову сідаю на своє місце і починаю кидати на тарілку все, що здається мені більш-менш апетитним. 

– Ви знаєте, я так люблю поїсти смачно! – радісно випалюю з повним ротом. – Тільки готувати зовсім не вмію. 

– Герман звик харчуватися у ресторанах, – говорить його мама. 

– От і чудово! Будемо разом там харчуватись. Правда, котику? – торкаюсь ліктя Волошина своїми пальцями – і наші погляди зустрічаються. Через те, що Герман чудово приховує свої емоції, я не можу второпати, що він зараз відчуває. 

Не розумію, чи правильно я роблю. Щось не хочу переборщити у своїй грі. 

– Звісно, кицю, – заявляє чоловік і несподівано цілує мене в губи. Це всього лише частка секунди і я практично нічого не відчула, але серце одразу ж підстрибує в грудях і стає на своє місце.

– Мілано, а чим ти займаєшся? – чергове питання від Олени. 

– Та нічим, в принципі, – знизую плечима. – Працюю у кав'ярні. 

– Каву готуєш? – питає Влад, і я одразу ж переводжу погляд на нього. – Офіціанток у нашого Германа ще не було. 

– А що поганого в офіціантах? Вони що, не люди? – питаю сердито.