Розділ 3

Повернувшись додому, одразу набираю номер Юлі. Кортить розповісти їй про цього Германа, а ще, можливо, дізнатися щось про нього від неї. Все-таки це вона відправила мене до нього і має знати хоча б щось. 

– Волошини – дуже багаті люди, Міло, – розповідає Юля. – Ще дід Германа заснував компанію, якою зараз керує його онук. У них філії по всій країні й навіть світу. Герман чудовий директор, але як людина – не дуже.

– Це я вже помітила, – хмикає. – Зарозумілий та пихатий мажор. 

– Є таке, – погоджується. – У Германа дійсно важкий характер. Можливо, тому йому важко знайти собі дівчину. А от дідусь хоче онуків. І негайно. 

– Я однаково не розумію, навіщо ця вистава, – кажу чесно. – Ну хіба не можна просто сказати, що він ще не знайшов ідеальну дівчину для ідеального себе?

– Так і сказати? – сміється Юля. – Думаєш, дід оцінить таку заяву онука?

– Ну, якщо онук пішов у діда – може й так. Все-таки цей Герман у когось та й вдався. А що, коли вони там усі такі? Це ж наче в кубло зі зміями потрапити!

– Люба, не панікуй! – підтримує мене Юля. – Пам'ятай, скільки грошей ти отримаєш за цю вечерю. Скажи мені краще, що одягнути плануєш. Все-таки треба вбити їх наповал, і розпочати саме з вбрання. 

– Не знаю. Не думала ще, – замислююсь. 

– Тоді завтра до мене приїдеш. Підберемо щось, – заявляє Юля. Коли прощаємось, я прямую в душ, а тоді – спати. 

Я досі не можу повірити, що цей страшний сон скоро закінчиться. Я обіцяю собі триматись якомога далі від Єгора. Розумію, що нічого хорошого поруч з ним мене не чекає. 

Всі сили треба кинути на завтрашню комедію. Гроші дійсно величезні, тому роботу свою треба зробити якнайкраще. Єдине, що мене напружує – це Герман. Занадто пихатий. Як з таким у кохання можна зіграти? Нам ніхто не повірить! 

А може, для цієї комедії він і сам трохи зміниться? А що? Йому ж також треба, щоб рідні повірили.

Так і засинаю, думаючи про Германа Волошина. А от наступного ранку прокидаюсь сповнена сил та енергії. До обіду допомагаю дівчатам у кав'ярні, адже зранку у нас великий наплив. Усі хочуть спробувати фірмову каву, а краще за мене її ніхто не вміє готувати. 

На початку першої мій телефон сповіщає про вхідне повідомлення. Коли відкриваю його, кілька разів перечитую.

“Рівно о шостій заберу тебе. Напиши адресу. Г.В.”

Герман? Звідки у нього мій номер? Здається, для цього чоловіка немає нічого неможливого. 

Пишу адресу кафе і надсилаю. Розумію, що часу не так і багато, тому збираюсь і їду до Юлі. Треба підготуватись до вечері. Одягнутись так, щоб навіть Герман дар мови втратив. А що? Він же цього хоче? Це я йому і влаштую. 

– Як настрій? – питає Юля, тільки-но переступаю поріг її квартири.

– Бойовий! – впевнено відповідаю. – Ти вже думала над моїм образом? 

– Не просто думала, – весело усміхається подруга. – Я все підготувала! Ходімо, покажу!

Вже через п'ять хвилин я розглядаю себе в дзеркалі й не можу зрозуміти: нормально так, чи трохи перебір?

Короткі шкіряні шорти, чорний бюстгальтер і поверх нього гольф у сітку, повністю прозорий. Показати я маю що, але не впевнена, чи варто. Все-таки я не повію грати маю, а трохи розпусну дівчину. 

– Ще макіяж і зачіска. Буде бомба! – заявляє Юля.

– Думаєш, норм? Все-таки дід у Волошина старший чоловік. Ще серце зупиниться, коли побачить потенційну невістку у такому прикиді, – кажу розгублено.

– Дурниць не говори, – фиркає Юля. – Нам що треба? Щоб родина Германа була шокована! От вони й будуть. Давай зроблю тобі макіяж. Крутий образ треба завершити. 

Розумію що треба, але… лячно якось. Це ж не я зовсім. І навіть не так образ мене лякає, як сам факт того, на що я йду заради певної суми грошей.

За п'ять шоста на телефон приходить повідомлення від Германа. Він чекає біля кав'ярні, тому взуваю туфлі на високих підборах і розчісую волосся. Юля сказала, що зачіску робити не потрібно. Волосся у мене довге та густе, тому його ми не чіпаємо. Макіяж, як на мене, занадто яскравий, але знову ж таки, як сказала Юля, так треба для кращого ефекту. 

Залишаю квартиру і, стукаючи підборами по сходах, спускаюсь вниз. Кафе все ще працює, тому стає трішки спокійніше, коли бачу, що всередині багато гостей. Це доволі хороший стимул триматись і не відступати. 

Біля самого входу стоїть блискучий чорний Mercedes. Уявлення не маю, скільки ця тачка коштує, і навіть не намагаюсь вгадати. Однозначно багато.

Герман такий собі джентльмен, якщо чесно. Він не те що двері для мене не відчиняє, навіть з машини не виходить. Доводиться самій все робити. 

Відчиняю передні пасажирські двері та бачу свого “нареченого” за кермом. Не вітаючись, сідаю всередину і не встигаю навіть двері нормально зачинити, як авто зривається з місця. 

Зціплюю зуби, тому що сказати є що. Пристібаюсь ременем безпеки та чекаю, коли Волошин скаже щось, але йому, здається, немає про що зі мною розмовляти. 

Сьогодні він не в діловому костюмі, а в білій футболці-поло та світло-блакитних джинсах. На ногах білосніжні кроси, а на руці вже новий годинник. Мабуть, у нього таких ціла колекція. 

Герман одягнув темні окуляри, і тепер я не знаю, куди спрямований його погляд: на дорогу, чи на мої ноги.