Розділ 9.

Після повернення у "Медикфарм" часу не вистачає практично ні на що. 

Весь робочий і вільний час я витрачаю на вивчення нової номенклатури і документації, яка, майже за два з половиною роки суттєво змінилася. Відповідно, з сином я спілкуюся мало і бачу його лише вранці, коли їду в офіс, і ввечері, коли вкладаю спати. Почуваюся найгіршою матір'ю в світі і від цього стає так паскудно, що хочеться кинути ту роботу до біса. Все ж таки я залишаюся потроху вливаючись в звичний процес. 

В середині травня шеф повідомляє про вакантну посаду головного хіміка у відділ інноваційних розробок, і я не втрачаю можливість позмагатися за неї готуючи матеріали для участі в конкурсі. Звичайно, я розумію, що після декретної відпустки шанси отримати цю посаду надто мізерні, але все одно плекаю на неї великі надії. Адже суттєве підвищення допоможе мені зміцнити свої матеріальні позиції аби орендувати квартиру і, можливо, знайти няню, щоб трохи розвантажити маму, яка надзвичайно втомилася за цей непростий час.

Постійна зайнятість і нервовість не минають непомітно. В мами вривається терпець і вона висуває обвинувачення, що не зобов'язана постійно сидіти з моєю дитиною, бо виховання Матвія забирає в неї весь вільний час. Ми знову скандалимо, але я розумію, що вона абсолютно права, тому рішення приймаю миттєво. Не дочекавшись результатів конкурсу я починаю шукати нову квартиру, а паралельно - няню. 

В нашій сім'ї знову назріває шквальний скандал, адже збоку це виглядає, як втеча з дому. Мені байдуже, бо я настільки втомилася від купи докорів, яка звалилася на мої вуха за останній місяць, що готова з'їхати прямо зараз, але не все так просто.

Пошуки квартири займають близько трьох днів, ще приблизно стільки ж я перевожу речі, не без допомоги Назара. Мама рве на собі волосся, адже думає, що я переїжджаю через нашу сварку і довести їй, що цей переїзд давно визрівав в моїх планах практично нереально. Я більше і не стараюся.

З авансу купую нове дитяче ліжко у формі блакитного авто, для Матвія, а також недорогий диванчик у вітальню, на якому буду змушена спати до зарплати.  З нянею виходить складніше, тому я вимушена взяти 2 дні відгулів, аби пришвидшити пошуки, написати заяву в садочок і навіть пройти з сином медогляд. 

Здається, за останні декілька днів я знаходилась у посиленому турборежимі, але так довго продовжуватися не могло. Організм не витримав такого перевантаження і дав збій. Система заглючила, а я злягла з високою температураю, до якої невдовзі приєднався головний біль і повна відсутність нюху. Корона дісталася і до мене, на щастя не зачіпаючи дитину. 

Матвія мама забрала до себе, як тільки почула мої симптоми. ПЛР-тест підтвердив заразу і я на два тижні вибула з чату, а точніше з роботи. Добре, що причина була відповідна, інакше не прийшлося б мені бачити вакансію головного хіміка, як власних вух. 

Але цього разу фортуна була на моєму боці і навіть двотижнева відсутність в офісі не завадила мені отримати бажану посаду. Хоч в чомусь пощастило за останній шалений місяць. 

Назар не боявся жахаючого вірусу та іноді приїздив навідувати мене на нову квартиру. Я не була проти. І взагалі, за цей час я встигла переосмислити все, що відбувалося в моєму житті за останні роки, зокрема, і своє ставлення до Назара. 

Було несправедливо і далі робити вигляд, що між нами нічого немає, адже він свої почуття озвучив, але не отримавши від мене взаємності став значно рідше з'являтися в нашому з Матвієм житті. Саме тоді я впіймала себе на думці, що не хочу його втрачати. А що, якщо нам варто спробувати? Так, я його не кохаю, але лукавити теж не буду -  певна симпатія все ж таки присутня.

****

Сьогодні була п'ятниця і Назар приїхав до мене без попередження. Коронована зараза вже покинула мій організм однак Матвій досі був в матері, яка погодилась віддати його при умові повторного ПЛР-тесту, який я планувала зробити завтра. 

Сьогоднішній день я провела за ретельним прибиранням квартири, відмиваючи залишки вірусу з усіх доступних поверхонь. 

Назар застав мене захекану, змучену і спітнілу, що одразу наштовхнуло його на думку - мені знову зле.

Побачивши, що все гаразд він розмістився у мініатюрній кухоньці, яка попри свої невеликі розміри була оснащена новою побутовою технікою, що компактно ховалася у кухонному гарнітурі. Хлопець поводився розкуто і зовсім не соромився зварити нам каву, поки я була в душі. 

Це, мабуть, був перший раз, коли ми з Назаром опинилися наодинці і так близько один до одного. Між нами запала мовчанка, яку я порушила першою.

- Ти зустрічався з батьком? - запитала надпиваючи гарячого напою з горнятка. Ми стояли за мініатюрною стійкою зовсім поруч, повітря між нами наелектризувалось. 

- Ні, - відповів не замислюючись, а потім додав, - стільки років жив без нього, проживу і надалі. 

Тема батька була йому неприємною і хлопець помітно напружився відставляючи чашку з кавою вбік. Розмова не клеїлась, бо кожен мовчав про щось своє особисте і ніхто не наважувався до першого кроку.

Цього разу Назар знову проявив рішучість і взяв ситуацію в свої руки. 

- Катю, я думаю нам пора поговорити відверто, - звернувся дещо різко і в його очах блиснули ледь помітні відбитки тривоги. Я напружилась, адже сама хотіла сказати йому щось важливе, але не могла зважитись.