Розділ 4.

З Олексієм ми більше не розмовляли. Я всім своїм виглядом показувала, як цікаво мені спостерігати за краєвидами з вікна, а чоловік не зводив очей з траси, яка вже закінчувалась і починалася звичайна грунтова дорога, бо ми вже повернули на в’їзд у Озерне.

- Зараз прямо, а за школою перший поворот праворуч, там буде будинок з червоної цегли. На тій вулиці він єдиний такий, - подала голос вказуючи вірний шлях. Чоловік лише кивнув і мовчки вів авто не промовляючи жодного слова.

Невже його так зачепили мої слова про «чужого»? Але ж, по суті – це правда! Він про мене абсолютно нічого не знає,  ну крім того, що мій колишній виявився козлом рідкісного розливу, а я про нього не знала і цього. Брат моєї подруги – ось і всі мої знання. Відчувала, що за його міцною статурою могло бути приховано чимало секретів, які бажано було дізнатися на початку відносин. Ну, якщо те, що зараз між нами можна було так назвати.

- Чорт! – Олексій різко загальмував навпроти сусіднього будинки баби Василини. – Ми ж в аптеку не заїхали! Як же я міг так затупити? І ти не нагадала.

- Заспокойся, - спокійно промовила я ледь помітно посміхаючись. – Ти забув де я працюю? Я все купила. В нас для співробітників непогані знижки на ліки.

Чоловік видихнув.

- Це добре. А то я біля тебе вже зовсім голову втратив, - зиркнув на мене рушаючи з місця і зупинився біля мого будинку.

Наш будинок не відрізнявся особливою розкішшю серед інших, хіба що кольором цегли і різнобарвним квітником, яким жила моя мама. Минулого року приїжджав батько, змінив дерев’яні вікна на металопластикові і добудував гараж. Потім знову поїхав в Чехію, бо до гаража ще не вистачало автівки. За вчительську зарплату матері сильно не розженешся, тому батько вирішив підзаробити трохи грошенят за кордоном побачивши у газеті вакансію електрозварювальника. Мінусом такої роботи була постійна його відсутність, але мама якось змирилася, взявши на себе всю роботу по господарству.

- Якщо хочеш, я зачекаю тебе в машині, - несподівано заявив Олексій пильно вдивляючись в мої очі.

- Пізно. Мама тебе вже засікла, - кивнула в сторону чорної кованої брами, до якої  з неабиякою цікавістю наближалася Віра Олександрівна.

- Ну тоді йдемо знайомитись, - впевнено сказав Олексій, відчиняючи дверку автомобіля.

Мабуть, мама думала, що мене привіз Антон, бо коли їхні погляди з Олексієм зустрілися, чорні брови матері миттєво злетіли догори від здивування.

- Добрий день, - привіталася вона відчиняючи браму.

- Добрий, мам. Знайомтеся – Олексій, мій знайомий. Мама – Віра Олександрівна, - вказала рукою по черзі на кожного співрозмовника.

- Дуже приємно, -  спокійно промовив Олексій зустрівши насуплені брови матері, які видавали явне невдоволення моїм новим «знайомим».

Цього її погляду я боялася найбільше, але очікувала на подібну реакцію.

Мама зміряла його поглядом цілковитої недовіри і в її очах блиснув гнівний відблиск від побаченого. Він їй не сподобався. Так, як і Антон.  

- Ну що ж, ходімо до будинку, знайомий, - пирхнула невдоволено змушуючи мене відчути сором щодо її поведінки. Надто прямолінійна. Боюся, що спільну мову з Олексієм їм буде знайти важко.

Мама обернулася направляючись до будинку, а я нервово закотила очі. Так, я знала, що буде саме так. Олексій залишався на диво спокійним. Впевнено поклав руку мені на талію і ми разом рушили слідом за матір’ю.

Кімната Андрія була невеликою, проте затишною. Стіни пофарбовані в теплий жовтий колір, в кутку стояло ліжко, на якому сидів брат з телефоном в руках. Ближче до дверей була шафа-купе пісочного кольору. Напроти ліжка комп’ютерний стіл, за яким він робив уроки, трохи правіше від столу – стелаж з книгами і окремою поличкою для дисків з фільмами. 

Помітивши нас, брат нарешті відірвався від гаджета і зацікавлено вирячився на Олексія, який стояв поруч зі мною. Вигляд в нього був кепський, шморгав носом не відводячи червоних очей від незнайомця. Мама тим часом розмістилася на кріслі, що стояло біля столу.

- О Кать, привіт, - нарешті він помітив і мене. – Ти приїхала рятувати моє життя? Мушу зізнатися, що не все так погано, як мама розписала, але якщо ти вже тут – дякую.

- Будь ласка, - промовила я витягаючи з сумки жарознижувальне і чудо-спрей від болю в горлі. – Ще антибіотики, але якщо тобі не так  вже погано, то не бачу сенсу їх приймати.

- От ще! Не бачить вона сенсу! – втрутилась мама. – Іванович сказав треба, значить не обговорюється, - довіра мами до місцевого фельдшера, який вже давно збирався на заслужений відпочинок, просто вражала. Сперечатися я не хотіла, все одно її ніхто не переконає.

- Добре, мамо. Робіть, як вважаєте за потрібне, - відмахнулась помічаючи відверте розглядання братом, Олексія.

- Це твій новий бойфренд? – посміхаючись видав мій братик, змушуючи мене ніяковіти. Ну от хто його тягнув за язик? Він же, наче спокійним був і не таким допитливим. – А де попереднього поділа? – наступне питання було не кращим.

- От і мені дуже цікаво? – знову почувся голос матері.

Я застигла. Треба було щось сказати, але слова розгубилися і нависла незручна пауза.