Розділ 11

Павло

Варто мені переступити поріг батьківської квартири, як тато сідає на свого улюбленого коника і бере справу в свої руки. Його спроби наставити тридцятилітнє чадо на добру путь виглядають безглуздо. Я давно не хлопчик, яким можна було зневажати й маніпулювати.

- Павло, ти вже доросла людина і маєш серйозно думати про майбутнє. Ми створили тобі всі умови…

Дратує! Особливо з урахуванням того, що всього в житті я досяг сам, а батько підтримував мене лише фінансово. За багато років він давно мав звикнути, що на мене тиснути марно – я все одно вчиню по-своєму.

- Ти розумієш, що перспективи та рівень доходів за кордоном набагато вищі? Згоден, під час війни ти мусив повернутися. Це твій обов'язок перед батьківщиною і таке інше. Але що тебе тут тримає зараз? Баба твоя спить і бачить, коли ви поїдете.

- Ти знову шпигувати за мною надумав? – гаркаю зло. – Дай Вірі спокій!

Неймовірно дратує татова звичка пхати свій ніс куди не треба. Якщо їхати з країни, то тільки для того, щоб опинитися якнайдалі від нього та його служби безпеки. Це, до речі, одна з причин, чому після війни я відмовився повертатися до столиці.

- Шпигувати... Фу, яке слово підібрав. Правильніше сказати: доглядати. Але ні, з Вірою я говорив прямо. І вона повністю поділяє мій погляд.

Так ось звідки ці постійні розмови за вечерею... Батько вирішив продавити мене через неї. Гаразд, тато не бачить берегів. Але Віра мене добре знає. Якого біса полізла грати з ним на одному полі? Невже думає, що так їй вдасться одружитися зі мною?

Давно настав час зав'язувати з цими недостосунками. Потрібно зважитися нарешті й зізнатися самому собі, що нічого в нас із нею не вийшло. Їй доведеться з цим змиритися. Рано чи пізно це неминуче станеться.

- Так, все. Досить. Тату, я втомився тобі пояснювати, що поїду тоді, коли вважатиму за потрібне. До речі, у мене для вас новини, – намагаюся змінити тему, щоб не товкти воду в ступі.

- Невже вирішив нарешті одружитися? – у маминому голосі прозирає неприхована надія.

- Мамо, ти можеш думати про щось інше?

Як же з батьками важко...

- Ну як же, синку. Тобі вже тридцять… Я хочу онуків…

- У тебе Андрюха є! – обриваю її голосіння грубіше, ніж слід.

Взаємини з батьками у мене не складаються. Неправильний я син, мабуть. Ще трохи, і мені доведеться перекроювати свої плани.

- Андрій – це інше…

- Так ось, мені запропонували місце завідувача хірургії у столиці. Я, швидше за все, погоджусь. Був сьогодні вже у головлікаря. Нормальний чоловік. Відділення подивився. Дуже пристойно, хоча додати туди порядку не завадить.

- Дурень ти, Павле. Я думав, ти розумніший і амбіційніший, а ти...

Тато очікувано кривить обличчя. Як же так – єдиний син бізнесмена Доценка має неодмінно стати світовим світилом медицини, а не завідувати відділенням у рядовій лікарні на батьківщині. Все це для тата надто дрібно і не відповідає його статусу та мріям про моє майбутнє. Втім, мені давно начхати на його думку.

- Пашенько, то ти з нами житимеш тепер? – радісно белькоче мама.

- І вислуховувати моралі щодня? Ні, звільніть. Планую придбати квартиру. Орендоване житло набридло, хочу своє.

- Тобто ти вже вирішив остаточно пустити тут коріння і поховати свою кар'єру? До нормальної клініки їхати не плануєш? – батько зі злістю підвищує голос.

- Так, все. Не можу це більше слухати, – піднімаюся і прямую до виходу.

- Пашенько, а як же обід? – біжить за мною мама.

- Я не голодний! – відрізаю, обіймаю її, цілую в маківку і виходжу.

Я багаторазово зважував усі “за” та “проти”. І, звичайно, рано чи пізно я поїду за кордон, для цього постійно переглядаю наявні вакансії. Як не крути, а батько має рацію, але знати йому про це необов'язково. І ніщо не заважає мені, поки підшукую місце у добрій клініці, отримати досвід медичного адміністрування тут.

* * *

- Павле Володимировичу…

- Можна просто Павло.

- Чудово. Отож, Павле. Буду з вами відвертий. Мене трохи бентежить ваш вік.

Неприємно. Старий лис дочекався, коли я оформлю документи, а тепер вивалює на мене свої принизливі сумніви.

- Мій вік за ці дні не змінився. І вже точно він ніяк не міг зменшитися, – відбиваю, натякаючи, що головлікар чудово знав, кого приймає на роботу.

- Так-так, розумію, – хитро посміхається. – Я лише хочу детальніше описати, з чим ви зіткнетеся, коли заступите на посаду.

Киваю. Звичайно, я навів довідки й в курсі, що минула завідувачка кошмарила всю лікарню, і ситуація у відділенні досить дивна.

- Ваша попередниця була дуже специфічною жінкою. Вона на багато речей заплющувала очі, тим самим розпустивши підлеглих і довівши балаган у відділенні до абсурду. При цьому, з іншого боку, влаштовувала невиправданий терор. Тож першочергове завдання для вас – вибудувати рівні стосунки з колективом та налагодити робочу атмосферу.