Розділ 10

Марта вкотре зазирає до кімнати.

- Лізо, давай я тобі чимось допоможу. Душа не на місці, мені б хоч руки чимось зайняти.

- Дякую, я вже майже закінчила. Хто б міг подумати, що маю стільки речей! Їхала сюди з напівпорожнім рюкзачком, а уводжу… ціле життя.

- Дівчинко моя, якщо ти там не влаштуєшся, то знай, я завжди тобі рада.

Марта знову плаче. Я теж не можу стримати сльози. У нас з Ванею немає нікого ближче за неї.

- Якби тут була вакансія, я залишилася б. А сидіти й чекати на морі погоди, чи знайдеться для мене якась робота, я не можу. Не в тому становищі.

Бабуся обіймає мене, і деякий час ми з нею стоїмо мовчки.

- Мені потрібно повернутися на батьківщину і вирішити питання, для яких потрібна моя присутність. А потім – хто знає, як картка ляже? Життя складається з таких крутих віражів, що я вже давно перестала планувати щось наперед.

- Бідолашна моя. Якби я тільки могла тобі якось допомогти!

- Ви й так дуже допомогли нам. Та що казати? Ви нас урятували! Я буду до кінця життя дякувати вам і молитися за ваше здоров'я.

- Ну що ти? Я лише зробила те, що роблять тисячі людей…

Насилу застібаю туго набиту валізу.

- Ти б не тягла все із собою, а залишила частину речей тут. Дивишся – і повернулася б, стимул був би.

Я тільки важко зітхаю у відповідь. Я не впевнена у правильності прийнятого рішення. Що чекає на мене на рідній батьківщині? Але не так легко знайти роботу тут, у чужій країні. Їхати в інше місто та шукати вакансії там? А де там жити? На які гроші винаймати житло? З ким залишатиму Івана, доки я на чергуванні? Навряд чи життя мені подарує ще одного ангела-охоронця, як Марта.

- А Януш знає, що ти їдеш?

- Без поняття. Думаю, йому все одно. Він з легкістю викреслив мене з життя. Може, знайшов собі потрібну жінку. Або навіть вона вже була, коли ми розлучилися. Якщо ми стикаємося випадково в лікарні, він сухо вітається і проходить повз, ніби й не було в нас нічого. Спочатку було страшенно прикро, а потім я вирішила: ну його до біса. Можна подумати, на ньому світ клином зійшовся.

- Дивний чоловік. Мені здавалося, що він у тебе закоханий. І з Ванюшею порався, як з рідним. Упевнена була, що рано чи пізно ви одружитеся, а я рідко так сильно помиляюся в людях.

- Що вже казати? Не підхожу я на роль інкубатора для його нащадків... Знаєте, він коли мені все це вимовляв, я відчувала себе кобилою на ринку. Наче мені оглядають зуби та інше, вирішуючи, чи годна я для використання в господарстві. І так бридко стало! Він навіть не сказав мені жодного слова про свої почуття. Тільки якісь стандартні фрази та ось ці мерзенні претензії.

- Дивні істоти – чоловіки. Комусь цілий дитсадок подавай, а в когось взагалі немає тяги народжувати потомство. Я в молодості мріяла про велику родину, хотіла мати багато дітей. А моєму чоловікові здавалося, що діти можуть чимось обмежити його життя. Він любив подорожувати й взагалі проводити час якось цікаво та незвично. Мілош і від народження Б'янки був не в захваті. Швидше за все, це був своєрідний компроміс, поступка мені. Але скільки я його не просила, на другу дитину він так і не погодився. Знаєш, він був такий... ненаситний, брав собі завжди все по максимуму. Дорогі речі, розкішні ресторани, відпустки в екзотичних країнах. Важко сказати, де він не побував. Поспішав насолодитись життям, немов відчував, що йому мало відміряно.

- А ви? Яке місце в його житті було відведено вам? – питаю пошепки, приголомшена одкровенням старої.

- Мені? О, я була одним із його пріоритетів. І це також зіграло проти дітей. Він не хотів мене ні з ким ділити. Був власником до мозку кісток. Гарячий і нестримний у житті, він був таким самим у ліжку. Фонтанував почуттями та емоціями. Це було чудово! Хоча іноді стомлювало. А коли його не стало, думала, помру разом із ним. Жила тільки заради Б'янки.

Згадую себе після новини про смерть рідних. Не знаю, як пережила б її, якби не нав'язлива ідея якнайшвидше дістатися до Івана. Немає нічого страшнішого за втрату близьких.

- Не плачте, Марто. Ми приїдемо, обов'язково приїдемо до вас. За рік Ванюші потрібно ще одну операцію робити. Ото зберу грошей – і привезу його. І не на один день, так що я ще набриднути вам встигну.

- Скажеш таке. Я вас дуже чекатиму... Так звикла до тебе, до Ванечки. Що тепер робити? Вранці прокинуся, а вас немає… Жахливо.

- Я дзвонитиму вам часто і листи писатиму...

* * *

Столиця зустрічає нас привітно. Світить сонце, на небі – ні хмаринки, все навколо зелене. Востаннє я була тут ще до війни. Так само сяяло сонце і зеленіли дерева.

Три роки минуло, а за відчуттям – ціла вічність.

Вдихаю столичне повітря. Здається, воно тут зовсім інше, ніж за кордоном. Легені наповнюються особливим киснем, настрій піднімається. Чудово!

Для Івана все вперше. Він крутить головою і раз у раз відпускає захоплені зауваження. Рада, що йому подобається. Я дуже боялася, що він погано перенесе нелегку дорогу, вередуватиме і вимагатиме повернутися в наше тихе і розмірене життя в чарівному будиночку, оточеному фруктовими деревами.