Розділ 9

- Ти сьогодні вся світишся, красуне, – Марта, як завжди, бачить мене наскрізь. – Гарні новини?

- Хвилююся. Януш сказав, що йому треба зі мною поговорити. Не знаю про що, але гадаю, це щось важливе. Інакше не попереджав би, правда? Сподіваюся…

- До ресторану запросив? – господиня хитро посміхається. – Романтика і таке інше? Думаєш, дозрів нарешті пропозицію зробити?

- Ні, додому вечерю замовив. Не знаю… Але так хочеться вже якоїсь певності, – озвучую свої переживання.

Як же я хвилююся... Здається, з Павлом ніколи не нервувала так, що аж ноги та руки тремтять. Вдяглася, як на парад, зачіску зробила в салоні. Передчуваю, що сьогодні має вирішитись моя доля. Звучить, звісно, надто пафосно. Але саме так я ставлюся до цієї розмови, дуже її чекаю. Нам із Ванею потрібен чоловік, потрібна підтримка та опора. Потрібна впевненість у завтрашньому дні в чужій країні.

- Вечір в інтимній обстановці, при свічках… – продовжує фантазувати Марта. – Ми з чоловіком любили такі посиденьки з гарячим продовженням, – підморгує.

- У нас буде не так багато часу, я хочу встигнути Івана сама укласти спати...

- Ще що! Навіть не думай про це. Я покладу дитину. Не поспішай. Вам потрібно добряче обговорити, у всіх подробицях і позах, – сміється, а я заливаюся фарбою. – Януш – шикарний чоловік. Була б молодша, теж око на нього поклала б.

Не звикла я до таких відвертих розмов. Хіба що зі Світланкою могла секретничати. Навіть з мамою мені було ніяково обговорювати стосунки з хлопцями. Але Марта, схоже, не відчуває жодної краплі збентеження.

- Бувай, милий, – заглядаю в кімнату, де Іванко на підлозі обклався іграшками й зосереджено щось будує.

- Ти така гарна! – оченята захоплено горять. – Матусю, можна я з тобою одружуся, коли стану дорослим?

- Якщо ти зі мною одружишся, то я буду твоєю дружиною. А хто ж буде твоєю мамою?

Син замислюється.

- А де ж тоді візьму собі дружину?

- О, коли настане час, ти її обов'язково зустрінеш.

Син дивиться недовірливо.

- І вона буде така ж гарна, як ти?

- Звісно. А може, навіть гарніша.

- Так? Тоді я згоден...

- Гаразд, наговоритеся ще, – підганяє Марта. – Зараз головне – мамі чоловіка знайти, потім вже тобі дружину шукатимемо.

Гладжу маківку сина, цмокаю в щічку і махаю йому рукою.

- Біжи, принцесо. Твій принц під'їхав, – наказує господиня, визираючи у вікно. – І нехай сьогоднішній вечір буде чарівним.

- Почуваюся Попелюшкою, що поспішає на бал. Страшно подумати, що буде після опівночі.

- Навіть не думай! Дурниці це. Все буде добре. Тримаю за тебе пальці, – кричить мені слідом. – Можеш взагалі вранці повернутися. Або відразу звідти на роботу їхати. Ми з Ванюшею самі впораємося.

Януш зустрічає мене, як завжди, біля машини. Поки їдемо, намагаюся перебити хвилювання балачками про різні дрібниці. Хлопець більше мовчить і посміхається.

Мені дуже подобається його будинок. Він начебто створений для затишного життя сім'ї з дітьми. Вдале планування, оздоблення зі смаком. Я трохи брала участь у обговоренні дизайну під час ремонту і теж доклала руку до цієї краси. Не можу дочекатися, коли Януш запросить мене сюди не як гостю, а як господиню.

Марта виявляється права. Вечеря при свічках, бездоганно сервірований стіл, смачна їжа. Розумію, що попрацювали співробітники ресторану, але все одно дуже приємно та зворушливо.

Розслабитися не виходить. Цей вечір має стати особливим, і я не можу дочекатися його кульмінації. Вгадую, коли ж Януш нарешті заговорить про головне.

- Лізо, у мене є подарунок для тебе.

Він підводиться з-за столу і підходить до серванта. А я завмираю у бентежливому очікуванні. Мрію, щоб він повернувся до мене з каблучкою. Але хіба він би назвав її подарунком? Хоча, можливо, я не настільки добре володію мовою, щоб розрізняти такі нюанси.

Коли Януш кладе на стіл довгасту коробочку з ювелірного магазину, в душі з'являється розчарування. Але швидко зникає, бо в ній лежить дуже гарне кольє. Біле золото, прозорі блискучі камені. Діаманти? Воно ж коштує ціле багатство!

Хлопець акуратно виймає прикрасу, піднімається, обминає мене і, не кажучи ні слова, надягає мені на шию.

Кольє – це подарунок? Чи в цьому жесті зашифровано якесь особливе значення? Як я маю на нього відреагувати? Чи можу я прийняти таку дорогу прикрасу до того, як наші стосунки набудуть більш певного формату?

- Подивишся у дзеркало? Як на мене, тобі дуже личить.

Схоплююся.

- Так, звичайно. Красно дякую. Це так несподівано. Кольє незрівнянне, – бурмочу, розглядаючи своє відображення і погладжуючи пальцями каміння.

У Януша бездоганний смак. А я зовсім не готова до такого дорогого подарунка і не знаю, як поводитися. Белькочу щось, як дурепа, ледве згадуючи слова, ніби забула все, що вивчила за рік.

- Я радий, що тобі подобається. Довго вибирав, шукав щось особливе, гідне тебе та твоєї краси.