Розділ 8

Рік по тому

- Я поїв, – нетерпляче нагадує про себе син, відсуваючи порожню тарілку.

- Який молодець! Як ти сьогодні швидко впорався з кашею! – хвалю, щоб зафіксувати результат. Може, коли є стимул.

Кладу про всяк випадок у сумку бутерброд та пляшку води, прибираю зі столу посуд.

- Ідіть уже, я все закінчу сама, – Марта, господиня будинку, відбирає у мене з рук ганчірку і ставить тарілки в посудомийну машину. – Ідіть, Януш уже під'їхав. Не змушуйте його чекати, чоловіки цього не люблять, – підморгує.

Відкриваю рота, щоб вкотре заперечити, що жінці належить трохи спізнюватися, але Марта мене випереджає:

- І не треба мені розповідати казки, вигадані безладними жінками, які не в змозі зібратися вчасно. Чоловіки – ніжні істоти, вони погано переносять очікування та цінують пунктуальність. Втрата часу незрозуміло на що викликає у них роздратування та нервозність. Це зовсім не ті почуття, які він має відчувати до тебе.

Ми з Янушем зустрічаємося майже пів року. Вони з Іваном добре ладнають, і я сподіваюся, що він ось-ось запропонує нам із сином переїхати до нього. Нещодавно він купив будинок і вже майже закінчив там ремонт. Януш – лікар і дуже відповідальна людина. Думаю, якщо він покличе нас до себе, то це означатиме найсерйозніші наміри щодо нас.

Я цього, звичайно, дуже чекаю. Так хочеться мати повноцінну сім'ю, хочеться турботи та затишку… Може, я й не закохана в Януша до нестями, як колись у Павла, але й ситуація зараз у мене зовсім інша. Мені потрібен не палкий коханець, здатний будь-якої миті зрадити мене з якоюсь дівкою, а надійний чоловік, якому я зможу довірити нашу з Іваном долю. Адже попереду у нас ще операції та продовження лікування. Та й у мене майбутнє поки що під великим питанням.

- Потім розкажете, як погуляли, – Марта вириває мене з роздумів. – І фотографій зробіть більше! Ваню, нагадуй мамі не ворон ловити, а фотографувати тебе. Я хочу знати всі подробиці, – син киває їй з найсерйознішим виразом обличчя, поки я пересаджую його у візок.

Марта – дивовижна жінка та добра чарівниця. Вона не просто дала притулок мені з дитиною, а й вдихнула в нас життя.

Рік тому, коли сина нарешті виписали з лікарні, гостро постало питання, куди його забирати. Спочатку волонтери поселили мене в крихітній кімнаті на третьому поверсі старого будинку неподалік лікарні. Але ліфта там не було, а носити Ваню на руках донизу та на гору мені було категорично не можна.

Завдяки зусиллям лікарів моєму хлопцеві вдалося позбутися майже всіх наслідків поранення. Але... Тепер він міг пересуватися лише на візку. Змиритися з цим було непросто, але я не втрачала надії, що з часом вдасться поставити його на ноги.

У лікарні, куди мене взяли продовжувати інтернатуру, я швидко потоваришувала з колегами. Лікарка-анестезіолог Б'янка познайомила мене зі своєю мамою. Марта жила на околиці міста в маленькому будиночку, оточеному фруктовим садом. Вона запросила мене з сином під час війни пожити в неї, а потім запропонувала не поспішати з від’їздом і залишитися з нею.

Літня жінка ніби зійшла зі сторінок дитячих казок. Сива, із потішним нагромадженням волосся на голові та в старомодній сукні, вона здавалася справжньою доброю чарівницею.

Марта оточила нас, як рідних, любов'ю та турботою. Через кілька днів після нашого приїзду на ґанку з'явився пандус для візка, а у ванній кімнаті – необхідні пристрої для купання Ванюші. У дворі встановили дитячі гойдалки, до будинку привезли спеціальні меблі та іграшки. Ми почувалися тут бажаними гостями. Марта навчала Івана місцевої мови, співала пісні та читала казки. Щодня вона балувала нас випічкою, а влітку ми разом варили варення за маминими рецептами.

Лише у цьому чарівному будинку я перестала сіпатися від гучних звуків і по-справжньому відчула, що життя продовжується.

Януш чекає нас біля машини й одразу кидається допомагати пересаджувати дитину в салон. Чоловік дбає про Івана так, ніби він йому рідний. І це дуже підкуповує. Здається, сам Бог послав мені його після пережитих страждань.

Сьогодні у нас за планом насичений день. Спочатку ми поїдемо до кінотеатру дивитися розрекламований мультфільм, потім пообідаємо і вирушимо в контактний зоопарк. Ваня в захваті від кроликів і козенят, яких можна годувати, гладити й навіть тискати. Щоправда, останніх він трохи побоюється. Але на руках у Януша нічого не страшно. Навіть коли носухи намагаються залізти в кишеню і щось поцупити, сміється і не ухиляється. Навпаки, підставляється так, щоб звірятку було зручніше засунути ніс у його крихітну кишеньку.

Якщо у нас випадають спільні вихідні, то ми обов'язково кудись вибираємось утрьох. У хорошу погоду намагаємось проводити час на природі. У похмуру та прохолодну, як сьогодні, шукаємо крите місце з розвагами для Ванюші.

У будні Марта наполегливо відправляє мене на побачення, залишаючись із моїм сином. Все частіше я ловлю себе на думці, що вона мимоволі замінила дитині бабусю. Іванко тягнеться до неї та любить як рідну. Будь-якому малюкові потрібен повний комплект родичів. Не сумніваюся, що коли ми переїдемо до Януша, обов'язково будемо часто відвідувати стареньку.

Не розумію, чому він зволікає. Невже досі не впевнений у своїх почуттях? Ми ніколи не говорили про них, але слова – це лише слова. Павло мені багато говорив про кохання, але всі його красиві фрази виявилися лише мильними бульбашками. А вчинки говорять про реальне ставлення значно промовистіше.