Розділ 7

Ліза

Світло вмикається поступово. Навколишні об'єкти довго не хочуть набувати чіткості. Звуки гудуть у голові, багато разів перекрикуючись із власною луною.

Ліва рука в гіпсі. Мозок фіксує цю інформацію зі схваленням: ліва – це добре, права була б куди гірше.

За відчуттями, мені розпороли живіт, випатрали всі нутрощі, а замість них розвели багаття. Це турбує найсильніше, адже без нутрощів жити неможливо. Здоровою рукою акуратно проводжу поверх ковдри. Це дослідження не дає мені жодної нової інформації. Біль забирає всі сили, і я знову провалююсь у якусь тягучу сіру субстанцію.

Приходжу до тями від відчуття чужих рук на моєму тілі. Чомусь знаю, що мені роблять перев'язку. Хочу запитати, що зі мною і де Ваня, але виходить тільки шипіти. Приємний жіночий голос щось вимовляє, але звуки множаться, і ніяк не вдається вловити суть.

Лише згодом виходить розглянути приміщення, в якому я перебуваю. Очевидно, це лікарняний коридор. Уздовж стін стоять ліжка. Це означає, що кількість пацієнтів набагато перевищує місткість лікарні. Чи просто дотримуються правила двох стін? Стоп. Це наша лікарня? Чи якась інша?

Де Ваня? Він у безпеці? З ним все гаразд?

Навколо люди – чоловіки, жінки. Стогін, кректання. Неподалік хтось плаче. Панікую… Що ж сталося?

Пам'ятаю, як бігла до сховища, і більше нічого.

До лікарні потрапила ракета?

Що з Ванею?

Кручу головою, перемагаючи біль. Мені б лікаря. Стільки запитань… Як його покликати? Жодних кнопок виклику персоналу в коридорі не передбачено. Неодноразово вдалині з'являється медична форма. Але немає сил закричати чи помахати. Я навіть не впевнена, що не розучилася розмовляти.

Коридор не впізнаю! Яке це відділення? Зовсім не схоже на нашу лікарню. Чому я тут?

Подушка мокра від сліз. Безпорадність – це жахливо.

- Обід!

Чую знайоме деренчання візка. Санітарку не бачу, але за звуками можу припустити, що вона наближається.

Апетиту немає, та й як дізнатися, чи можна мені їсти? Живіт вогнем горить… А я ні сісти, ні тарілку з ложкою до рук взяти самостійно не зможу.

Навколо чується пожвавлення, голоси, стукіт посуду. Нарешті візок зупиняється біля мене.

- Красуне, будемо обідати? – пишна санітарка посміхається, знімаючи кришку з каструлі.

- А мені можна?

- Зараз подивимося. Так-с... – В руках у санітарки відразу з’являється файл з якимось папером. – Можна! Можна і навіть треба.

- Щось не хочеться... – виявляється, я все-таки можу говорити.

- То щоб я цього не чула! Де сили братимеш на одужання?

Поруч зі мною з'являється дівчинка-підліток, схожа на ангела. Ніс у ластовинні, з-під косинки вибиваються світлі кучері. Дівчинка бере в руки тарілку та чекає, коли санітарка наповнить її супом.

- Ангеле, ти хто? – не можу втриматися.

- Я – Даша, волонтер, – вимовляє поважно. – Я вас погодую.

Слухняно відкриваю рот і старанно рухаю щелепами. Мене вже понад двадцять років ніхто не годував із ложки… Як маленьку…

Помічаю, що деяких інших пацієнтів також годують діти. З очей мимоволі котяться сльози.

- Скільки років тобі, Дашо?

- Тринадцять. Майже, через два тижні буде. Одужуйте, – гладить гіпс на моїй руці. – Я піду, треба інших годувати, тут багато хто сам їсти не може.

- Дякую! – ледве встигаю кинути їй услід.

От треба ж було попросити покликати когось із медперсоналу… Або хоча б запитати, що то за лікарня. Не здогадалася.

Щоб не збожеволіти від паніки й невідомості, кручу головою і вслухаюся в розмови. Нарешті біля мене з’являється втомлений літній лікар. Мішки під очима і землистий колір обличчя говорять про тривалу відсутність відпочинку.

- Ну що, колего. Загалом-то непогано, – промовляє, розглядаючи шви.

Намагаюся підвестися, щоб подивитися, що в мене з животом, але він мене зупиняє.

- Лежи. Надивишся ще, – каже суворо.

- А що? Що там у мене?

Страшно… Страшенно боюся почути щось погане.

- Уламок... Дожився. Ніколи не думав, що на старості не дітей із жінок діставатиму, а уламки від бомб. Звісно, не до того було, але я постарався тобі гарні шви зробити й зовні, і всередині. Дасть Бог, ще виносити та народити зможеш, якщо побережешся.

Слова лікаря пропускаю повз вуха. Я обдумаю їх пізніше. Зараз набагато важливіше дізнатися, де я і що з Ванею.

- А що це за лікарня? Адже не друга, я правильно розумію?

- Правильно розумієш, немає більше другої. Авіабомба.

У почуте повірити не виходить. Перепитую.

- Чекайте, що значить – немає другої? А як же лікарі, пацієнти, люди, які були у сховищі внизу? Що з ним? У мене там син!

- Це не до мене питання, а до еменесників. Людей дістають поступово.