Розділ 6

Павло

Початок війни застає мене на чергуванні у лікарні. Ось уже пів року, як я отримав право самостійно проводити операції та працювати на рівних з іншими лікарями.

На світанку дзвонить мама і плаче у слухавку: "Почалося!".

Спектр емоцій та думок вельми широкий. Від відвертої паніки та сумнівів, чи встоїмо, до чіткого плану, як опинитися якнайшвидше у військкоматі, а потім там, де армії потрібні лікарі.

На оформлення необхідних документів йде цілий день. Авіарейси скасовані, доводиться сідати за кермо – нічого швидшого, ніж власний автомобіль, знайти не вдається.

Погода чудова: сонячно, у небі ні хмаринки. Лише голі дерева нагадують про пору року і в голові кубляться невеселі думки.

Трасами туди-сюди снують машини. У містечках уздовж дороги – тиша та спокій, на вулицях майже нікого не видно: мешканці – на роботі чи зайняті господарством, дітлахи – у школах.

Звичайне мирне життя. Декілька днів тому і в моїй країні все було так само. Люди працювали, кохали, сварилися, мирилися, раділи, сумували, мріяли… А тепер сидять по бомбосховищах… Що на нас усіх чекає попереду?

Не люблю подорожі автомобілем. Часу шкода, та й побачити навкруги нічого до ладу не виходить. Швидкісні траси часто обгороджені з обох боків, і що ховається за стінками – не видно. Але навіть там, де немає нудних огорож, все одно не до розгляду пейзажів, оскільки увага водія зосереджена на дорозі.

Літаки – куди практичніші. Комфорт, суттєве скорочення тривалості подорожі. А час – це, як відомо, гроші. Я лише одного разу піддався на вмовляння і вирушив у подорож машиною. Молодий був, зелений, закоханий до втрати пульсу. Все намагався дістатись до неба і принести Лізі звідти зірку.

Тільки чи потрібні їй були ці зірки? Варто нам було розписатися, як із милої поступливої кішки вона перетворилася на буркотливу й істеричну бабу, що відразу нагадала мені дружину мого дядька, що пиляє його постійно з приводу і без.

Щоправда, якщо бути чесним, розлютилася Ліза тоді не на порожньому місці. Не відразу, але зрозумів, як зі сторони виглядала моя п'яна витівка. Визнаю – був неправий. Якби я був на її місці, напевно, розлютився б не менше.

Але досі не розумію, навіщо було поспішати з розлученням? Я все одно поїхав за кордон, і в нас був цілий рік на те, щоб охолонути далеко один від одного, усвідомити те, що сталося, переоцінити свої вчинки та знайти компроміс. Адже у будь-якій сім'ї трапляються конфлікти, і подружжя має вміти прощати. Тим більше що я впевнений, що не спав з Інгою! Якого біса Ліза поспішила розірвати зі мною стосунки?

Безглузде дівчисько... Як же я кохав її! Заради неї підставився перед батьками! І готовий був відстоювати нас від тата, якби він дізнався про те, що ми все ж таки розписалися всупереч батьківській забороні... Чи розуміла Ліза, що я ходив тоді по вістрі ножа і багато чим ризикував? Сама перед своїм татком стрибала на задніх лапках, як вогню боялася його засмутити. То чому не оцінила мого вчинку і при першій же помилці вказала мені на двері? І не можу сказати, що не кохала…

Напевно, варто було бути наполегливішім. Можна було її якось умовити. Я зробив кілька спроб, а більше не став принижуватись. Ще й чортова Інга, яка влізла зі своїм дзвінком ні про що в найневідповідніший момент.

Як я мусив виправдовуватися? На колінах повзати? Але це вже занадто… І я її відпустив. Досі не впевнений, що вчинив тоді правильно. Думав, вона сама врешті-решт схаменеться, ми нормально поговоримо, з'ясуємо стосунки й скасуємо розлучення. Недарма нам дали цілий місяць на роздуми!

Та ба, гордячка пішла до кінця. До того ж від грошей відмовилася і по пиці мені заїхала на очах у всіх, скажена...

Шкода, звичайно, що так безглуздо вийшло. Але тепер я розумію, що ми з нею дуже поквапилися – не був я готовий стати сім'янином. Навіть зараз я ще надто молодий, щоб зв'язувати себе по руках і ногах якимись зобов'язаннями, а потім за кожну провину вислуховувати претензії. Я ще встигну натерпітися бурчання дружини колись у майбутньому. Якщо воно, звичайно, у мене буде, враховуючи те, що відбувається.

Батьківщина зустрічає мене насторожено. На кордоні – величезна черга автомобілів, які прагнуть покинути країну. Все правильно – чим менше жінок та дітей залишиться під бомбами, тим легше буде військовим та рятувальникам. І тим більше уваги та допомоги лікарі здатні будуть надати воїнам і тим, хто не може евакуюватися.

Через комендантську годину змушений зупинитися і провести ніч у готелі. Рухаюся повільніше, ніж припускав. Лише на третій день добираюся до свого районного військкомату.

У будівлю не пробитися – її беруть в облогу натовпи добровольців, які бажають зі зброєю в руках захищати свою землю… Доводиться докласти зусиль, щоб нарешті отримати направлення в шпиталь неподалік лінії фронту. Шкода, що не на передовій. Але накази у воєнний час не обговорюються.

Ворог поступово підбирається до міста, намагається взяти його в оточення. Але ми не здаємось і не здамось. Ми на своїй землі. Нам нема куди відступати – за нами батьки, дружини та діти. Ми відстоюємо їхнє життя, їхнє майбутнє, право на існування всього нашого народу. І ми неодмінно переможемо!

Щільність обстрілів та кількість поранених зростає. Все частіше до нас привозять цивільних. Жахливо, що страждає стільки мирного населення…