Розділ 5

Три з половиною роки по тому

Сирена виє втретє за ніч. Десь неподалік чути вибухи, тремтять шибки. Страшно та моторошно… Дістатися до бомбосховища ніяк не встигаю. Підхоплюю сплячого Ваню і несу до заздалегідь облаштованого кута коридору. Якщо дотримуватися правила двох стін, це місце – найбезпечніше у квартирі. Але я вже бачила, що залишається від будинків, в які потрапляють ракети та авіабомби. На жаль, дві стіни рятують далеко не завжди.

Котра вже ніч без сну!? Або на чергуванні в лікарні, або вдома в постійній напрузі, чекаючи нового обстрілу. Скільки організм витримає без повноцінного відпочинку? Вчинила нерозумно – треба було відразу на ніч йти до бомбосховища. Можливо, хоч подрімала б. Але чомусь побоялася, що там не засну…

Син прокидається, коли я намагаюся вмоститися з ним у кутку. Плаче. Він боїться гучних звуків і дуже чуйно спить. Не висипається, як і я, став дуже нервовим, часто вередує. Він ще не розуміє, що відбувається, але інстинктивно боїться.

Зовсім поряд щось голосно вибухає. Чую брязкіт скла, що обсипається. Ще один вибух. Підлога під нами здригається, стіни трясуться. Потрапили у наш будинок? Чи у сусідній? Жах не дає глибоко дихати… Немов чадним газом затягує квартиру. Серце рветься із грудей. Що робити? А якщо наступний снаряд потрапить до нас? Чому я звечора не пішла до сховища, як деякі сусіди?

Гатять по житловому масиву. Крім густонаселених висоток, тут немає нічого – ні військових частин поблизу, ні будь-яких серйозних об'єктів, які можуть привернути увагу супротивника.

Ваня безперестанку плаче. Гойдаю його на руках як немовля, схиляючись низько-низько. Чи можу я його прикрити собою у разі попадання ракети?

Коли все нарешті стихає, оглядаю ушкодження. На балконі обсипалися шибки. У кімнаті скло потріскалося, але втрималося завдяки скотчу. Що з цим робити – не знаю. Бачила, що в інших будинках вибиті вікна затягують плівкою. Але навряд чи я впораюся з цим сама, а чоловіків на нашій сходовій клітині немає. А з іншими сусідами я не дуже близько знайома.

На двір страшно дивитися: у кількох місцях неподалік над будинками клубочиться густий чорний дим. Виють сирени пожежних машин. У перервах між обстрілами місто намагається гасити пожежі та зализувати рани.

Світає. Ваня нарешті засинає. До будильника – майже дві години. Але заснути навряд чи зможу – потрібно збирати уламки, щоб дитина на них випадково не напоролася.

Рюкзачок з документами, зміною білизни, аптечкою, пляшкою води та сухарями лежить біля входу, у тому самому кутку, який здається мені найбезпечнішим. Без нього з дому я не виходжу.

Швидко одягаю сплячого малюка – поспішаю на роботу. Дзвоню до сусідньої квартири. Баба Ольга, що мешкає там, зазвичай бере до себе Ваню, якщо я на роботі, а до саду син з якихось причин не йде. Школи та дитячі садки закрили ще в перші дні війни, і сусідка рятує мене. Двері ніхто не відчиняє. Нервую, бо не знаю, чи ходить транспорт і чи вдасться мені вчасно дістатися до лікарні.

З квартири навпроти виглядає хлопчик-підліток.

- Тітко Лізо, моя мама бабу Олю до лікарні повезла, у неї скло розбилося, і її сильно поранило.

Нічого собі… Поки я уламки збирала, чула якусь метушню на сходовому майданчику, але не надала їй значення.

Івана нема з ким залишити. Повертаюся до квартири, натягую на нього комбінезон та чоботи, підхоплюю малюка на руки, бо швидко ходити він не вміє, і біжу вниз.

На роботу спізнююся, але догану не отримую – начальство ставиться з розумінням. Варто мені переодягнутися і влаштувати Ваню в сестринській, як знову вмикається сирена. Хворі, які можуть ходити, спускаються до бомбосховища. Туди останніми днями почали поступово переносити обладнання. Навіть операційну обладнали у безпечному місці. Мозок ніяк не може примиритися з новою реальністю, але руки та ноги рухаються у правильному напрямку. Коли сирена стихає, починають привозити поранених.

Цілий день на ногах. Палати та коридори заповнені, а нові пацієнти все надходять. Ніч ми проводимо у сховищі. Бомбардують майже безперервно. Оперувати та робити перев'язки доводиться під землею. В будівлі відключається світло, але поки що рятує генератор.

А вранці я дізнаюся, що мого дома більше немає... Він не був моїм у повному розумінні, ми з Ванею два роки винаймали там квартиру. У ній залишилися всі наші речі та особливий затишний світ, який присутній у кожній квартирі, де мешкає щаслива родина.

Залишаю Івана в лікарні під наглядом чергової санітарки й, здавши зміну, їду додому. Поки не побачу очима, відмовляюся вірити... Дурне серце сподівається на диво.

Частини під'їзду взагалі немає. На місці нашої квартири – уламки плит та арматура. Дивом уціліла одна стіна, на якій висить великий яскравий малюнок мого сина, його добре видно навіть здалеку. З жахом думаю про сусідів. Розпитую мешканців у дворі, але ніхто нічого не знає про них. Пожежники розбирають завали.

Я не дістаю телефон, щоб зафіксувати побачене… Упевнена, цей кадр відкладеться на підкірці й буде зі мною до останньої хвилини. Здається, саме так виглядає моє зруйноване життя. Стискаю кулаки від розпачу і ненависті до тих, хто розв'язав цю жахливу безглузду війну…

У той момент я ще не знаю, що це – лише провісник майбутньої катастрофи.