Розділ 3

На ранок рішення формується остаточно. Я себе не на смітнику знайшла і не дозволю так зі мною поводитися! Мені лише двадцять два – все життя попереду. Потрібно якнайшвидше позбутися цих хворих стосунків та їх наслідків, якщо такі виявляться.

Звичайно, жодні аналізи тут я здавати не збираюся, це треба зробити у нормальній лабораторії у столиці анонімно. Один день нічого не вирішить, а плітки у селі можуть розповзтися зі страшною швидкістю.

Не чекаючи на обід, біжу до автостанції. Мама бурчить – вона сподівалася, що я поїду тільки ввечері. А в мене ввімкнувся пропелер, потрібно терміново дістатися столиці, я неодмінно повинна встигнути остаточно поговорити з Павлом і виїхати з квартири.

Я сповнена рішучості розпочати нове життя. З кожною хвилиною міцніє впевненість у правильності моїх намірів. Відчуваю неймовірний підйом, від вчорашньої пригніченості не залишилося й сліду.

Тільки ірраціональний страх інфекцій, що зводив судомою нутрощі майже всю ніч, нікуди не подівся. Але відчуваю: чим раніше я розірву з Павлом стосунки та з'їду від нього, тим скоріше мене відпустить і тим швидше я опинюся в безпеці.

Всю дорогу раз по раз подумки програю свої дії після повернення додому та репліки у розмові з колишнім чоловіком. Прикидаю, що з речей заберу з квартири в першу чергу, як і куди все пакуватиму. Немає нічого гіршого за невідомість. Тому кожен свій крок прораховую заздалегідь і налаштовуюсь на неухильне виконання всього задуманого. Почуваюся кимось середнім між войовничою амазонкою та термінатором. Лише через кілька годин я стану вільною жінкою і вже найближчу ніч проведу у власному ліжку, ділити яке ні з ким не маю наміру.

Думки про майбутню свободу п'янять, ніби саме про неї я мріяла все свідоме життя.

Коли, нарешті, добираюся до квартири, плани доводиться перегравати. Павла вдома немає, тому заготовлений монолог відкладається та переводиться в режим очікування. Невисловленість, не розставлені крапки та не спалені мости заважають зосередитись. Стукаю дверцятами шафи, намагаючись згадати, що збиралася перевезти на нову орендовану квартиру в першу чергу. Руки й очі натикаються на Пашині речі, піднімаючи хмару пилу зі спогадів. Впевненість поступово випаровується.

Як я без нього? Я ж помру...

Тремтячими руками запихаю у валізу все підряд, геть-чисто забуваючи про заздалегідь складений список. Зараз це здається абсолютно неважливим. Та й навіщо мені взагалі ці речі, якщо життя валиться як картковий будиночок?

Захлинаючись сльозами, плачу вголос. Чому це сталося зі мною? Адже не всі чоловіки гуляють та зраджують дружинам. Чому такий непорядний дістався саме мені? За що?

Намагаюся копатися в наших стосунках, щоб зрозуміти, де я могла припуститися помилки, яка коштувала мені щасливого сімейного життя з коханим чоловіком.

Процес самоаналізу, який супроводжується істерикою, переривається звуком дверей, що відкриваються. Як Павло не вчасно! У кімнаті – бардак, я, опухла і заплакана, сиджу на ліжку. І головне, ніяк не можу згадати, що збиралася йому говорити. Куди подівся той заготовлений монолог?

- Кицю, якого дідька ти трубку не береш? – кричить із коридору, роззуваючись.

Ніби нічого не сталося.

- Що тут відбувається? – невдоволено обводить поглядом кімнату.

Насилу підбираю соплі. І хоча всередині все тремтить, відповідаю якомога рівніше:

- Ми з тобою розлучаємося. Післязавтра, будь ласка, о десятій ранку прийди до РАЦСу, щоб спільно подати на розлучення. Я дивилася правила: якраз до твого від'їзду нас встигнуть розвести.

- Яке розлучення? Лізо, може, все-таки спершу поговоримо? Навіщо пороти гарячку?

- Розмови можуть якось змінити минуле? У тебе з'явилася машина часу, і ти можеш повернутися і після випускного поїхати додому, а не до повії?

- Слухай... Ми дорослі люди. Я кохаю тебе, а ти, сподіваюся, кохаєш мене. Ми стільки часу вже разом. Невже ти готова через якесь непорозуміння зруйнувати все, що ми мали?

- Непорозуміння? – захлинаюся від злості. – Та як ти взагалі можеш? Вважаєш, що нічого страшного не сталося? Спати з повіями – це для тебе норма? Зраджувати дружину – норма?

Павло напрочуд спокійний. Начебто не він зруйнував нашу сім'ю. І мене від його спокою підриває ще більше.

- Кицю, не кричи. Я не спав з Інгою. Вона мене підставила. Ти ж розумна дівчина, невже не розумієш? З будь-якої ситуації має бути вихід! Зрештою, нічого непоправного не сталося!

Для нього це "нічого непоправного"?

- Все правильно, вихід є завжди, – зло випльовую. – З нашої ситуації вихід один – розлучення.

- Та якого біса? Не було у мене з Інгою нічого!

- Вчора ти був у цьому не такий впевнений.

- Не перекручуй. Так, формально є нікчемна можливість. Але в такому разі я хоч би щось пам'ятав! Неможливо переспати з жінкою та не пам'ятати взагалі нічого!

- Чому ж? Погугли – такі історії часто-густо зустрічаються. Не треба було напиватися!

- Та навіщо мені гуглити? Я певен, що нічого не було! Як тобі це довести? – підвищує голос. 

А я певна, що було. Не вчора, так минулого разу, не минулого – так позаминулого. Або наступного.