Розділ 2

Не хочу, не можу вірити у те, що бачать очі. Цього не може бути! Я, мабуть, все ще сплю. Це поганий сон!

Але телефон знову і знову пилікає повідомленнями, у кожному з яких вкладені фотографії. Камера зовсім близько до обличчя, зафіксувала кожну вію. Сідниці, знайома родимка…

Сумнівів немає – це Павло… Що він там робить і що цьому передувало, я, звісно, здогадуюсь. Як він міг?

Як це пережити? Як позбутися картинок, які намертво в'їдаються в підкірку і нав'язливо миготять перед очима?

Дзвенить сигнал виклику, підскакую і не можу зрозуміти, в який бік рухатися. Розчавлена. Дезорієнтована. Сигнал лунає знову, і мені доводиться докласти неабияких зусиль, щоб намацати очима двері й піти у правильному напрямку.

- Кнопко, спати вдома будеш. Залишилося небагато, – басить літній хірург Львівський. – Готуй операційну, привезли вишеньку нам на торт.

Повзу, як зомбі, натикаючись на кути та предмети.

- Лізонько, втомилася? – дбайливо запитує анестезіолог. – Потерпи ще трохи, зберись. Така наша селява [1] сьогодні. Весела видалася нічка.

Зібратися виявляється непросто. Механічна пам'ять відключається та дивним чином блокується. Навіть елементарні рухи даються важко, ніби я тут уперше і не знаю, що до чого.

Львівський лається, хоча я стараюсь щосили. На операційному столі – молоденький хлопчина з перитонітом. Я ще не лікар, але розумію, що рахунок йде на хвилини. А я, наче навмисно, більше схожа на сонну муху, ніж на хірургічну медсестру.

- Чому так затягнули? Ще кілька годин, і ми вже нічого не змогли б зробити! Як можна так недбало ставитися до здоров'я дитини? – хірург гучним басом відчитує в коридорі батьків пацієнта. – Коли в нього почалися болі? Скільки днів минуло? Чому раніше до лікарні не звернулися? Ви не знали, що самолікування є небезпечним для життя?

Що відповідають – не чую, до мене долинають лише схлипування. Складаю інструменти після операції, час від часу заплющую очі, щоб відігнати нав'язливі видіння.

Кінець зміни. Потрібно переодягнутися та їхати додому. Але чи маю тепер дім?

Бачитися з чоловіком не хочеться. Не знаю, як правильно поводитися і що належить говорити в такій ситуації. Я до цього не готова!

Не хочу, щоб це було правдою. Але змінити вже нічого не можна…

Діставшись квартири, відчиняю двері ключем і намагаюся рухатися якомога тихіше, щоб Павло не відразу виявив мою присутність. Сподіваюся, він спить, і я маю трохи часу обдумати те, що сталося.

Але чоловіка вдома все ще немає. Він з'являється лише через дві години. Пом'ятий, набряклий, з винуватим поглядом.

- Вибач, кицюню, я вчора трохи перебрав і вирубився. Хотів заїхати за тобою після роботи, але проспав.

Він не вперше повертається з посиденьок із друзями лише вранці. Може, і раніше він ночував у ліжках якихось дівок? А я, така дурна та довірлива, навіть не припускала думки, що він міг бути з кимось, крім мене. Скільки разів він уже зраджував мене?

Не хочу із ним розмовляти. Він мені до нудоти гидкий. Мовчки дістаю телефон і тицяю в обличчя недавнє листування з Інгою. Цікаво, як він виправдовуватиметься?

- Кицюню, та не звертай на цю дурепу уваги! – каже ласкаво, і я близька до того, щоби купитися на його тон та інтонації. Мені життєво важливо почути, що все зовсім не так, як здається. – Інга живе поряд із рестораном. Ти на зміні. Ось я і вирішив подрімати до ранку в неї.

- Таксі взяти – ні? Розуму не вистачило?

- Та годі вже кидатися, я перебрав і вирубився спати. З ким не буває? В чому проблема?

- А перед цим піднявся у квартиру до повії та роздягнувся догола? Щоб просто поспати?

- Мені хлопці допомогли піднятися. А хто роздягав – я не пам'ятаю. Ти що, вирішила, що я… з нею? Та що я, зовсім збожеволів?

- А з усього цього можна зробити якийсь інший висновок?

- Кицю, це якась підстава. У мене з нею нічого не було. Якщо раптом що, то я б точно запам'ятав… – тягне руку, щоб прибрати неслухняне пасмо, яке постійно намагається впасти мені на обличчя.

Злісно відштовхую його. Він здається брудним, ніби щойно виліз із вигрібної ями.

- Ти хоч охоронявся? А то ця вульгарна дівчина цілком могла нагородити тебе якоюсь поганню на пам'ять. Або залетіти, а потім шантажувати тебе дитиною. Ти ж у нас вільний хлопець, їй і на думку не спало, що ти одружений. Вигідно, правда?

- Лізо! Вгамуйся! Це вже зовсім не смішно! Що ти розводиш демагогію? Дев'яносто п'ять відсотків, що у нас із нею нічого не було. Я просто там переночував.

Говорить так, ніби нічого кримінального не сталося.

- Та навіть якщо лише один відсоток, що щось було, то я тобі більше ніколи не повірю. Ти ще не поїхав, а вже зрадив мене. Боюся уявити, що буде, коли ти опинишся за тисячі кілометрів звідси.

- Досить, я сказав, нести всіляку хрень, – підвищує голос. – Не спав я з Інгою! А якщо навіть по п'яному щось і було, то...

- То що? Скажеш, що ти чоловік і тобі все можна? – теж зриваюся на крик.