Ліза
Чекаємо черги у вестибюлі районного РАЦСу. Почуваюся не у своїй тарілці. Переповнюють дивні відчуття, не властиві нареченим у день весілля. Втім, весілля як такого у нас немає. Ми тут для того, щоб зареєструвати шлюб та надати нашим стосункам юридичної визначеності. Саме так, сухо та неромантично.
На календарі – будній день. Я гадала, що всі пари, з якими ми зіткнемося, будуть такими ж, як ми: без характерного для наречених вбрання, без почету з друзів та родичів. Але це виявляється не так.
Сьогоднішні весілля, можливо, не такі пишні, як у вихідні. Сукні наречених – скромніші, групи підтримки – менш численні. І приїжджають вони на звичайних машинах, прикрашених повітряними кульками, а не в лімузинах, оренду яких можна порівняти з моєю місячною зарплатою. Але все одно весілля є весілля.
Дивлюся на цих щасливих наречених – і несподівано для себе заздрю.
Хоча чому несподівано? Кожна дівчинка мріє про гарну білу сукню та урочистості з криками "Гірко!". Щоб квіти, вітання, тамада, фотограф та відеооператор… Щоб хоч раз у житті відчути себе справжньою принцесою та центром Всесвіту.
Ми з сестрою частенько проходили повз центральний РАЦС і зупинялися подивитися на весілля. Обговорювали сукні, фасони, зачіски, макіяж. Фантазували, в якому вбранні ми будемо у найголовніший день свого життя, куди поїдемо фотографуватися, на тлі чого і як позуватимемо.
І ось цей день настав. Але ні фати, ні сукні, ні фотографа, ні тамади, ні криків “Гірко!”. Нічого…
Даремно ми це затіяли... Тепер навіть здається, що я змусила Пашу одружитися зі мною. Але чи стала я від цього щасливішою? Безумовно, ні.
Все мало бути інакше. Коханий зробив мені пропозицію, подарував гарну обручку. Ми все наперед розпланували. Думали, зіграємо весілля, він за два місяці закінчить університет і поїде до інтернатури за кордон, а я доучуся останній курс – і вступлю до інтернатури також там, щоб бути разом із чоловіком. Шлюб повинен уберегти нас від непотрібних спокус та допомогти мені в оформленні документів для продовження навчання в Європі.
Але батьки Павла виступили категорично проти нашого шлюбу. На їхню думку я – загроза майбутньому улюбленого сина. Його мама заявила мені наодинці:
- Дружина повинна допомагати чоловікові розправляти крила, щоб він літав якнайвище. А ти для нього – якір або навіть камінь, прив'язаний до ніг, і тягнеш на дно. Я можу припустити, що ти з ним не з користі, а через велике кохання. Але в такому разі подумай, чи ти готова зіпсувати коханому життя, зв'язавши по руках і ногах та не даючи зробити кар'єру?
Чому вона вирішила, що я заважаю йому літати й тягну на дно, я так і не зрозуміла. Усі її аргументи видалися непереконливими. Як штамп у паспорті завадить Пашиній кар'єрі, якщо, крім офіційного статусу, все залишиться незмінним?
Вона багато говорила, з чимось я умовно погоджувалась, щось мене образило. Сама ж я здебільшого мовчала і не сперечалася. У моїй сім'ї не заведено суперечити старшим, батьки апріорі завжди мають рацію. Нас із сестрами виховували у суворості та послуху. Я лише одного разу пішла наперекір батькові, коли за велінням серця вступила до медичного університету, а не на ветеринара, як наполягав він. Втім тато побурчав і змирився. Все-таки лікар – теж шанована та потрібна професія.
Після відвідування Пашиних батьків я дуже засмутилася, тому що результатом став ультиматум: вони не допустять, щоб Павло зіпсував собі життя, одружившись зі мною. Всі наші плани та мрії зруйнувалися…
Ще й мої батьки постійно підкидають хмизу в вогонь. Вони дотримуються консервативних поглядів і відмовляються приймати формат наших стосунків, регулярно нагадують нам, що настав час грати весілля. Мені з дитинства втовкмачували в голову, що дівчина до свого тіла може підпустити тільки чоловіка, причому лише після весілля. Те, що ми з Пашею вже другий рік живемо без шлюбу, для них – як ніж у серце. Кожен мій візит додому починається і закінчується голосінням з приводу весілля і погрозами, що рано чи пізно Павло мене покине, вдосталь скориставшись і переситившись.
Начебто рішення приймаю я одна... Та якби це від мене залежало, ми давно вже були б одружені!
Зрештою, нас викликають до залу. Грає марш Мендельсона, намагаючись надати моменту краплю реалізму. Реєстратор сухо і швидко промовляє стандартний монолог, ми розписуємось, обмінюємося обручками та цілуємось. Начебто все відбувається за регламентом, але складається враження, що у прискореному перемотуванні й не по-справжньому…
- Кицю, чого ти розкисла? – ласкаво шепоче мені на вухо мій тепер уже чоловік, коли ми виходимо із будівлі.
- Не знаю. Все у нас не як у людей... Прикро.
- Не турбуйся. Пам’ятай, що я тебе кохаю. Ми ще зіграємо з тобою справжнє весілля, потрібно просто трохи потерпіти.
- Твої б слова та Богові у вуха…
Хочу йому вірити, але боюся загадувати наперед. Звідки я знаю про справжні причини, через які Пашині батьки категорично заборонили йому одружуватися? Може, у них є для нього більш відповідна кандидатура, чи їх не влаштовує моє соціальне походження?
На Попелюшку я ніяк не тягну – у мого батька успішне фермерське господарство і хороший стабільний дохід. Справи йдуть вгору, тато постійно розширюється, закуповує новомодну техніку за кордоном, збільшує поголів'я худоби. Краєм вуха чула, що наприкінці весни розпочнуть монтаж сирзаводу – тато випускатиме органічний сир.