Глава 42

Валерія

Знайомство з мамою Давида стало для мене повною несподіванкою. Вона виявилася приємною жінкою, і я дуже сподіваюся, що ми подружимося. Мені було трохи незатишно під її пильним допитливим поглядом, а ще я трохи злилася, що своєю появою вона зіпсувала наш перший ранок у ролі дружини та чоловіка. Але цю злість я одразу ж сховала глибоко всередині, оскільки розуміла, що це неправильно.

— Я, напевно, завтра повернуся на заняття, — кажу я, коли ми з Давидом залишаємося в салоні вдвох. — А наступного тижня я лечу в Берлін, — немов вибачаючись промовляю, скоса зиркаючи на чоловіка.

— Угу, — він задумливо дивиться на дорогу, вивертаючи кермо вправо, немов і не чує моїх слів. Швидше на автоматі киває. — У тебе багато речей? Я щось не подумав, варто, напевно, зателефонувати в компанію, яка займається перевезеннями.

— Я заберу сьогодні найнеобхідніше, а інше потім перевеземо. Але, у будь-якому випадку, у мене не так уже й багато коробок, — зітхаю я. — От якби майстерню довелося змінювати, тоді так, без вантажівки не обійтись. До речі, а ти після відрядження не міг би виділити для мене вільний день?

Я хитро примружуюся, в очікуванні його відповіді.

— Навіщо?

— Тільки не смійся, — попереджаю його.

— Не буду.

— Пообіцяй.

— Обіцяю.

— І не відмовляйся відразу.

— Ось цього обіцяти не можу. Залежить від твоєї пропозиції.

— Я хочу намалювати тебе, — збентежено відводжу погляд убік.

З горла Давида виривається смішок, і мені стає прикро.

— Ну, якщо так хочеш…

— Оголеного. Завжди мріяла спробувати змалювати з натури оголене тіло чоловіка, — швидко додаю я й помічаю, як брови чоловіка здивовано повзуть вгору.

— Боюся, мої товариші по службі засміють мене, якщо дізнаються, що я позував голяка.

— Вони не дізнаються, обіцяю, — грайливо промовляю я, торкаючись його руки.

— Поговоримо про це, коли я повернуся, — не дає певної відповіді, але мене радує й це. Тому що не відмовив.

Перед нами заявляється дім батька. Охорона пропускає нас без питань. Ймовірніше за все, тато вже дав наказ пропускати автомобіль Давида.

Погода сьогодні неймовірно тепла, я задивляюся на двір, намагаюся усвідомити, що мій дім тепер не тут. Так дивно, коли вперше сюди приїхала — ненавиділа все навколо, хотіла втекти назад, а зараз чомусь сумно залишати його.

На порозі нас зустрічає тато. Вони з Давидом обмінюються рукостисканням, мене ж він обіймає й цілує в щоку.

— Все добре, доню? — схвильовано зазирає в мої очі. Імовірно згадуючи, у якому стані вчора їхав із ресторану Леонов.

— Так, не хвилюйся, — запевняю його.

— Тоді підіймайся до себе, а ми поки з Давидом поговоримо про справи.

Попри спокійний та дружній тон батька, мене напружують його слова. Про що ще він збирається наодинці з Леоновим розмовляти? Мій батько складна людина, наділена владою, і він звик наказувати всім навколо. Мені не хочеться, щоб між ним та моїм чоловіком виник якийсь конфлікт. Навіть попри те, що до батька я ніколи не відчувала безмежної любові.

— Йди, Лєр, підіймуся до тебе, — підштовхує мене до сходів Давид, даючи зрозуміти, що все гаразд.

До себе в кімнату підіймаюся з тяжким вантажем на душі. Виймаю валізи й починаю складати в них свої речі. Весь час прислухаюся до звуків у домі, озираюся на двері у надії побачити Давида. Але його немає. Занадто довго, як для звичайної розмови.

Останнім я збираю приладдя для купання свого кошеняти, яке переїде до Давида разом зі мною. Посеред кімнати зібралася ціла купа пакетів, коробок та валіз. Коли казала Давидові, що в мене не так багато речей, я, здається, применшила. Сама не очікувала, що за кілька років встигла обрости такою кількістю мотлоху.

Чоловіка я так і не дочекалася, тому беру кота, притискаю до грудей та спускаюся вниз сама.

Давид стоїть біля вікна, задумливо вчепившись у щось поглядом. Мого наближення не помічає, поглинений своїми думками.

— Я готова, — привертаю до себе його увагу.

Він виймає руки з кишень, окидає мене важким поглядом та киває.

— Йди в автівку, я сам впораюся. До того ж тобі протипоказані фізичні навантаження.

— Добре, — не сперечаюся з ним, тому що помічаю негаразд. Я так добре встигла вивчити цього чоловіка, що достатньо одного погляду в його очі, й одразу зрозуміло — він чимось дуже спантеличений.

Назад повертаємося у якійсь напруженій тиші. Я намагаюся завести розмову, але думками Давид десь далеко. Він час від часу обдаровує мене похмурим поглядом, міцно стискаючи пальцями кермо.

— Про що з татом розмовляли? — зображуючи безтурботність, запитую я.

— Нічого такого, — з затримкою відповідає він та різко гальмує, ледве не пролетівши на червоний світлофор. Він після розмови з батьком сам не свій.

З заднього сидіння через різке гальмування лунає удар. З моїх коробок щось висипалося. У нас весь багажник завалений моїми речами. Пізніше доведеться мені самій ще раз поїхати додому, щоб забрати пакети, що залишилися.