Глава 40

Давид стягує з мене шубку, не церемониться з блискавкою — різко смикає замочок вниз.

— Почекай, я хочу прийняти душ, — утримую сукню на грудях і повертаюся до нього обличчям.

Він різко видихає. Я відчуваю запах алкоголю і кривлюся. Нетерпіння відбивається в його очах.

— Іди, — він відступає на крок від мене попри палке бажання. — Мені теж голову провітрити не завадить, перед очима вже все пливе.

Я ховаюся за дверима ванної кімнати, поки Давид не передумав. Я від хвилювання вся тремчу, немов це в нас повинно статися вперше.

Я обережно знімаю із себе сукню, переступаю через поділ. Оглядаю свою фігуру в зображенні невеликого дзеркала на стіні. У моїх очах божевільний блиск, я схожа на налякану тваринку.

Я підношу до обличчя праву руку, милуюся обручкою. Учора ввечері вибирали з Давидом у поспіху. Ми об’їздили безліч ювелірних магазинів, мені хотілося чогось особливого, але ніде не було такої, на яку дивишся й розумієш: ось воно! Леонов не бурчав, мовчки возив мене містом, повністю довіряючи моєму вибору. Врешті-решт я знайшла обручку, яка сподобалася з першого погляду й пасувала й мені, і Давидові.

Я виймаю із сумочки блістер із пігулками, мені ще тиждень їх приймати, а потім знову на огляд до лікаря. Випиваю одразу дві, потім знімаю із себе білизну й застигаю. Погляд чіпляється за червону пляму на моїх трусиках. Серце пропускає удар, а потім починає битися з подвійною силою.

Не вагітна.

Тепер уже точно.

Я не можу зрозуміти, що відчуваю в цю мить: розчарування чи полегшення. Усе ж ми з Давидом тепер одружені й дитинка не була б проблемою.

Я довго стою під душем. Що одягнути не знаю. Біла білизна тепер точно скасовується. Знаходжу в пральній машинці футболку Давида й натягую її на себе. Несміливо виходжу в коридор. У спальні увімкнене світло, у квартирі відчувається запах тютюнового диму. Давид, судячи з усього, навіть на балкон не вийшов. Я так нервую, що із задоволенням закурила б теж, але Давид ясно дав зрозуміти, що йому це не подобається.

Я застигаю на порозі спальні. Давид лежить на ліжку в одних штанах. Пояс розстібнутий, ґудзик теж. Він переводить погляд на мене.

— Ходи до мене, — він упирається в спинку ліжка, тягне до мене руку. Його погляд повний передчуття.

Я ковтаю клубок у горлі. Ноги самі роблять крок уперед. Сідаю на краєчок ліжка, дивлюся на коханого чоловіка.

— Вибач, нашу першу шлюбну ніч доведеться відкласти, — невесело усміхаюся я.

— Щось сталося? Тобі знову погано? — в очах Давида читається хвилювання.

— Ні, — хитаю головою. — Тобто — так. У мене… — відчуваю як щоки заливає фарбою. Чомусь не можу вимовити перед Давидом вголос про свої «жіночі дні». — Загалом, я точно не вагітна. І нам доведеться потерпіти кілька днів. До того ж лікар однаково заборонив мені близькість ще на тиждень, — важко зітхаю я, уважно слідкуючи за виразом обличчя Давида.

Він напружився. Дивиться на мене пильно, задумливо. Ковзає поглядом до моїх ніг. Потім втомлено потирає очі та плескає долонею по ліжку поряд із собою.

— Ходи до мене, — прокуреним голосом вимовляє він, і я влаштовуюся поряд. У його обіймах.

— Вибач, — виривається з мого рота.

— За що, Лєр?

— Ну… ти хотів дитину? Ти через це запропонував одружитися? Напевно, не потрібно було…

— Тс-с-с, — прикладає палець до моїх губ, закликаючи мене замовкнути. — По-перше: дитину нам ще рано мати. Ти занадто молода, а я у відрядженнях постійно. По-друге: одружився я зовсім не через твою ймовірну вагітність. Тож припини хвилюватися на цей рахунок, добре? — його голос пом’якшився.

— Добре, — промуркотала я, насолоджуючись його теплом і ароматом. — Тобі обов’язково завтра їхати? А, може, відпустку візьмеш? — несміливо запитую я.

— Я ж попереджав, що з моєю роботою буде важко. Відпустка найближчим часом точно не вийде, Лєр. Я ввечері їду, потрібно буде встигнути твої речі перевезти.

— І кошеня.

— І кошеня, так.

— Як думаєш, я сподобаюся твоїм батькам? — після невеликої паузи запитую я.

— Без сумнівів. Вони вже зневірилися й не вірять, що я колись одружуся. Після відрядження познайомлю тебе з ними. А тепер спи.

— Солодких снів.

— І тобі.

— Якось не віриться, що ми одружені. Відчуття, немов це було жартома.

— Самому не віриться, — хмикає Давид і клацає вимикачем бра.

Минає кілька хвилин, перш ніж поряд зі мною лунає мирне дихання. Вражаюся здібності Давида засинати так швидко. Сама ж втомилася жахливо, але сну немає ні в одному оці. У голові цілий вир планів. Потрібно купити багато чого у квартиру. Посуд, нову постільну білизну. А ще я зовсім забула, що збиралася відправити картини на виставку. Потрібно зайнятися цим завтра.

Вранці я прокидаюся від мелодії телефона. Не мого. У мене він завжди стоїть на вібрації.

Рука й нога затекли від незручного положення. Я звільняюся з обіймів Давида, він же тягнеться рукою до тумбочки, дивиться на екран телефона і скидає виклик. Цікаво, хто йому телефонував?