Глава 28

Давид

Якби Лєра заперечувала, звісно ж я відпустив би її. Одразу. Але Лєра слухняно опускається переді мною на коліна, чим страшенно злить мене.

На першому побаченні прийти додому до малознайомого чоловіка — чим вона взагалі думає? А раптом би їй псих трапився? Хоча я нічим не кращий. Адже привів її до себе, щоб провчити та відвадити від себе.

— Не передумала? — кажу їй, даючи останню змогу схаменутися.

Вона дивиться на мене величезними очима знизу вгору й хитає головою. Її шкіра вмить покривається мурашками, тіло б’є сильне тремтіння.

Боїться?

Лєра ніяково відводить від мене погляд. Її щоки горять рум’янцем, губи трохи відкриті й від цього видовища я втрачаю хід думок.

Знаю, що неправильно все це. Знаю точно — не варто цього робити, але дуже сподіваюся, що після нашого побачення Смоленська зникне з моїх радарів разом зі своїм татком. Адже якщо я не буду потрібен їй, то й В’ячеслав Володимирович від мене відв’яжеться.

Лєра підіймає на мене погляд, занадто повільно зісковзують із плечей тонкі лямки, немов вона навмисно відтягує час. Я починаю рвучко дихати, побачивши її тверді горошини.

Ми з Лєрою невідривно дивимося одне на одного. У її очах читається переляк і невпевненість. Я тягну. Навмисно. Чекаю, коли ж вона здасться і втече. Але Смоленська мовчки витріщається на мене. Вона ковтає слину в роті й проводить язиком по сухих губах.

Це як удар під дих.

Точка неповернення.

Тому що дівчинка жах яка приваблива.

Я збираюся зробити так, щоб до мене вона відчувала тільки ненависть та презирство. Тоді точно більше ніколи не побачимося. Гордість не дозволить Лєрі впасти ще нижче, прийшовши до мене вдруге після того, що станеться зараз.

Але всі мої думки вилітають із голови, коли Лєра сміливішає, і я вже не можу стримувати себе.

Вона пхикає. Я занадто сильно потягнув її за волосся, — розумію я, — доводиться послабити хватку.

Дивлюся на себе збоку і бридко стає. Розумію, що це перебір. Але зупинитися не можу.

Коли все закінчується, я притуляюся чолом до стіни, намагаючись вирівняти дихання. Лєра все ще сидить на підлозі біля моїх ніг. Не дивлюся на неї. Бридко від свого вчинку. Завжди так: бажання згасає, й немов із неба на землю падаєш. Головою вниз. І всі проблеми одразу навалюються згори.

І що гірше за все — хочеться продовження. Бажано в спальні, на м’якому ліжку.

Але я швидко опановую себе. Застібаю штани й опускаю погляд на дівчину.

— Ванна там, — кивком вказую на двері, — приведи себе до ладу, одягнися, а я поки викличу таксі.

— Яке таксі? — закидає вгору голову, в очах — подив.

— Яке тебе додому довезе, — дивлюся на неї не кліпаючи. Я усміхаюся. Лєра мою криву усмішку тлумачить по-своєму.

— Тобто ось так? — у її погляді з’являється гнівний вогник.

— Нумо без істерик. Адже ти сама цього хотіла, хіба ні? — хмикаю я, намагаючись виставити себе покидьком.

— Я хотіла піти з тобою на побачення, яке закінчиться поцілунками та обіймами. Можливо, довгими пестощами…

— Так чому тоді весь вечір терлася об мене своїм задом, спокушала, а за першим клацанням моїх пальців ладна була зробити, що накажу?

Лєра не відповідає. Її щоки спалахують червоним. Тильною стороною долоні вона витирає губи, збирає з підлоги свій одяг різкими рухами й, не кажучи ані слова, ховається у ванній кімнаті.

Я кілька разів із силою ударяю кулаком по стіні. Дідько, хотів позбутися дівчиська, а зробив ще гірше. І не тільки їй, але й собі. Намагаюся придушити в собі порив кинутися за нею та вибачитися. Адже дівчата після близькості хочуть почути зовсім інше. Але я стримуюся. Так треба. Я не принц на білому коні, їй потрібен хлопець її віку. Не я. Ми зовсім не підходимо одне одному.

Лєра проводить у ванній занадто багато часу. Я стукаю у двері й повідомляю, що таксі вже чекає. Нетерпляче зиркаю в екран телефона. Скоріше б вона вже пішла.

— Йду я, — лунає глухе з-за дверей.

Вона з’являється в коридорі вже одягнена. На мене не дивиться. Знімає з вішалки верхній одяг, швидко взувається. Нехай йде. І не повертається. До біса це все.

У двір спускаємося в повному мовчанні. Лєра сідає на заднє сидіння, я ж підходжу до водія, стукаю у вікно. Скло повільно опускається.

— Номер тачки та телефон я записав. Щоб довіз дівчину додому цілою й неушкодженою, якщо хоч одна волосина з її голови впаде — сядеш одразу й надовго. Зрозумів мене? — загрозливо промовляю я, не зводячи з неї погляду.

— Та за кого ти мене маєш? Усе добре з дівкою твоєю буде. Довезу з вітерцем, — витріщився на мене чоловік.

Від його «дівка» мене пробирає, але я мовчу. Простягаю йому кілька купюр, відходжу на крок назад від автомобіля, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Як би не вдивлявся в тоновані вікна, а побачити Лєру не виходить. Вона теж не поспішає прощатися.

Я дивлюся вслід тачці, поки вона не ховається з огляду в темряві й повертаюся у свою квартиру.