Глава 22

Давид

Холодний душ не допомагає. Вірніше, не так. Він допомагає остаточно позбутися дії алкоголю, але не мани, яка все ще стоїть перед очима.

Струнке дівоче тіло, солодкі губи, тепла шкіра. На щастя, я встиг вчасно схаменутися. Інакше накоїв би справ.

Від Лєри варто триматися якомога далі. І не тільки тому, що вона зовсім ще незріла дівчинка, ровесниця моєї сестри, хоча це теж безсумнівно є вагомою причиною.

Але я не самогубець, щоб переходити дорогу Смоленському. Я й так останнім часом занадто часто маячу перед його очима.

Варто мені зав’язати тісне спілкування з Лєрою, і він одразу вирішить, що я через його доньку намагаюся піднятися службовими сходинками. Тут без варіантів. А завершити своє життя в яру за лісом — перспектива так собі.

Я перемикаю змішувач і з лійки ллється тепла вода. У паху пече, мені терміново потрібна розрядка, а в радіусі ста кілометрів із жінок, які бажають провести зі мною ніч, за іронією долі одна лише Лєра.

Коли повертаюся в передбанник, Смоленської вже немає. Але її запах намертво впився в ніздрі й не бажає розчинятися. Я одягаю джинси прямо на мокре тіло. Толстовку знаходжу в кутку на лавці. Накидаю на голову капюшон та поспішаю до свого гостьового будиночка.

У вікнах темно. Штовхаю двері й на дотик шукаю вимикач. У голові все ще кружляють образи дівчини. Те, з якою пристрастю вона самовіддано відповідала на мої поцілунки, зривало дах.

Варто було перевірити, чи дісталася вона свого будиночка без дурниць. Від незрілих закоханих малолітніх нерозумних дівиць можна очікувати чого завгодно. А від такої бідової, як Лєра, і поготів.

Я проходжу в кімнату й нахиляюся до своєї спортивної сумки. Виймаю звідти футболку й боксери. Збираюся зняти із себе толстовку, як раптом помічаю в кріслі біля вікна жіночу фігурку.

— Що ти тут робиш? — втомлено питаю я, ховаючи роздратування.

Лєра знизує плечима. На мене дивиться байдужим поглядом. Очі червоні, ніс опух. Швидше за все плакала.

— Ну, якщо не знаєш, то повертайся до себе. Я збираюся лягти спати.

І немов у підтвердження своїх слів, стягую із себе теплу толстовку й залишаюся оголеним по пояс.

— У мене зайнято. Мені досі незручно за те, що увірвалася в наш будиночок без стуку й застала Ліду з Єгором, — смішно кривиться вона. — Потім я пішла до Свєти, цього разу постукала, але мене неввічливо послали до біса. У третій будиночок навіть стукати не довелося, Ксюша виявилася занадто голосною. Усі машини зачинені, а мерзнути на морозі не хотілося. Не знаю, що ти там собі надумав, але саме тому я тут. І, до речі, я не знала, хто тут оселився.

Вона дивиться на мене з викликом і неприхованою неприязню. Між нами дзвенить напруження через те, що сталося ще пів години тому.

— Ясно, — хмурюся я й розумію, що випровадити Лєру не вдасться. — Тут два ліжка, тож обирай будь-яке.

Сам же одягаю майку, потім повертаюся до неї спиною й різкими рухами позбуваюся джинсів. Після того, що сталося в бані, її навряд чи шокують мої сідниці. Соромитися вже немає потреби.

Лунає голосне жіноче зітхання.

Або все ж шокують…

— То що, обрала?

У кімнаті прохолодно, камін ніхто не розтопив. Тому я знаходжу в кишені куртки запальничку, потім одягаю спортивки, щоб не бентежити дівчину, і намагаюся його розпалити. Полум’я перекидається від запальнички до аркуша папера, потім на тонкі тріски та на поліна. Лєра мовчки спостерігає за моїми діями.

— Я їсти хочу, — раптом примхливо заявляє вона, і я повертаюся до неї. Зітхаю. Випровадити б її за двері, але натомість я взуваюся, хапаю куртку і виходжу на вулицю, щулюся від холоду.

Усі так поспішали швидше опинитися в горизонтальному положенні, що не попіклувалися про їжу. Так і залишили на столі в бесідці. Дивно, що коти ще не розтягнули все.

Я накладаю на тарілку кілька шматків м’яса, рибу, сир, скибочку підсохлого хліба. Трохи помисливши, знаходжу почату пляшку вина і дві чисті склянки. Коли повертаюся, почуваюся справжнім добувачем.

— Тримай, — кладу на столик біля вікна, не дивлячись на Лєру. — Я займу ліжко, яке ближче до шафи, — чіпляю куртку на крючок і знімаю кросівки.

— Мені байдуже, — знизує плечима Лєра й підходить до столика.

До їжі не торкається. Бере пляшку і, ігноруючи склянку, прикладається прямо до горлечка. П’є жадібними ковтками, немов намагається втамувати спрагу.

— Гей, так справа не піде, — різко відбираю в неї пляшку й червона рідина тече з її підборіддя на світлу кофту спортивного костюма.

— А тобі яка різниця, нап’юся я або буду тверезою? — у її голосі явно проскакує гіркота. Усе ж я образив її в бані. — Мені нянька не потрібна, зрозуміло?

— А судячи з твоєї поведінки, все ж таки потрібна, — з натиском промовляю я, розставляю стаканчики й наливаю вино. — Ось, — простягаю їй той, де зовсім небагато алкоголю, — це твоя доза на сьогодні. І ти, здається, була голодною, тож бери та їж.

Виходить грубо, тому що я злюся. Замість того, щоб забутися міцним спокійним сном, я зараз дивлюся на Лєру й думаю про її фігуру.