Глава 17

Вранці я прокидаюся розбитою. Тягнуся до телефона, щоб зрозуміти, скільки пар проспала, але впираюся поглядом у темний екран.

Ах, так, адже я вимкнула вчора телефон, втікши від проблем, і геть забула про будильник, який мав розбудити мене о сьомій ранку.

На годиннику майже десята, першу пару я проспала, до другої вже не встигну. А ще в мене п’ять непрочитаних повідомлень.

Два від Ліди.

«У нас контрольна. Де тебе носить?»

«Смоленська, стара карга поставила тобі незалік автоматом за пропуски й відправила на перездачу».

— А-а-а-а, — стогну я, адже два тижні готувалася до цього предмету. Уперше вирішила взятися за розум, і все проспала.

Далі повідомлення від Руслана. Хлопця, з яким ми познайомилися на виставці сучасного мистецтва. Він фотограф. На два роки старший за мене, об’їздив пів світу, а ще дуже симпатичний. І в нас щось ніби флірту. Кілька разів ми навіть сходили на побачення, але не дійшло навіть до поцілунку. А потім він поїхав на три місяці у Флориду, й наше спілкування зводилося до кількох голосових раз на місяць.

«Привіт) Я вже в місті. Може, зустрінемося, пообідаємо?»

Іншого разу я б обов’язково зраділа, одразу ж відповіла згодою, адже Руслан справді видний хлопець і сподобався мені. Але два непрочитаних повідомлення від Давида не дають цьому хлопцеві жодного шансу.

Давид Котик 01:32: «Якщо ти хотіла дізнатися, чи є в мене дівчина, то могла запитати прямо, а не хитрувати».

Давид Котик 01:54: «Заснула чи померла від щастя, що я не обтяжений стосунками? Але ти враховуй, що я давно одружений з роботою і проводжу у відрядженнях більшу частину свого часу. Тому заводити стосунки для мене не варіант».

Це він так натякає, що знає про мою до нього симпатію? Чи що не проти зустрітися, заздалегідь попереджаючи, що бачитися ми будемо нечасто?

Радісна хвиля підняла настрій до вищого рівня, а дрібне зворушливе тремтіння розтеклося всім тілом. Я притискаю телефон до грудей. Цікаво, він чекає на мою відповідь?

Неохоче я підіймаюся з ліжка, швидко приймаю душ, одягаюся й закидаю в рюкзак конспекти та методички. До третьої пари маю встигнути. Якщо завалю майбутню сесію, батько не дасть грошей на літню художню школу в Америці. Весь час поки збираюся, думаю про те, що відповісти Давидові. Я не майстер любовних листувань, завжди прямолінійна й не намагаюся здаватися тою, ким не є. Але з Давидом усе летить до біса. Я навіть на шопінг із Юлею погодилася.

— Привіт, тату, я проспала, мені терміново потрібно в універ. Якщо зателефонує кураторка й поскаржиться, що в мене недопуск до сесії, присягаюся, я не винна! — випалюю на ходу, спускаюся вниз сходами. Батько зупиняється посеред вітальні, у руці портфель, одягнений у строгий костюм і темне пальто. Швидше за все зібрався на ділову зустріч.

— Я чесно-чесно все вчила й відвідувала заняття, але вночі сів телефон і не спрацював будильник, а стара карга дуже злопам’ятна.

— Лєро, не метушися, — відмахується від мене батько, переписуючись із кимось телефоном. — Про твої досягнення в навчанні мені доповідають кожного тижня, тому я сам про все дізнаюся.

Мені стає прикро. Знову в батька немає на мене часу. Хоча, може, це й на краще. Він не лізе в мої справи, не знає з ким я й де. Його цікавить лише навчання, про яке він розмовляє зі мною виключно у випадку моїх провалів і неявки на заняттях.

— Бувай, тату, — махаю рукою, не дивлячись на нього, і виходжу на вулицю.

Перетинаю двір і входжу в гараж. Поки прогріваю двигун своєї маленької, виймаю з кишені телефон і перечитую наше з Давидом листування. «Якщо це завуальоване запрошення на побачення…, — видаляю слово «побачення» й замінюю його на «чашечку кави», — то можеш сказати прямо, бажано до кінця цього тижня, поки сорока на хвості не принесла новину про мою погану успішність і батько не оголосив мені про черговий домашній арешт». Кілька хвилин я чекаю від нього відповіді, але потім розумію, що він, швидше за все, зайнятий, а я й так запізнююся на пари. Тому виїжджаю з двору і прямую в університет.

Три пари, що залишилися, проводжу як на голках, постійно перевіряю телефон і мрію якомога швидше опинитися у своїй майстерні. Після невеликої перерви у творчості, хочеться взяти в руки пензлик і почати творити. А натхнення в мене тепер багато. На відміну від вільного часу. Ліда не замовкаючи балакає про Єгора. Мені трохи заздрісно. Але я слухаю кожне її слово, у надії, що десь у її розповідях з’явиться Давид.

— На вихідних Єгор із хлопцями збираються за місто. Шашлики, банька. Єгор сказав, можна взяти із собою подруг, Женя, Лєра, ви як? — дивиться на нас палкими очима Ліда.

— Я — пас. Це точно не мій вид відпочинку. І не твій, до речі, теж. У тебе ж правильне харчування, а ще ти терпіти не можеш комарів, — вигинає брову Женя. — І взагалі, скільки ти з цим Єгором будеш? Адже він не нашого кола людина.

— Я буду їсти салат. А комарів там зараз немає. Холодно ж, — подруга кидає на Женю злісний погляд. Інші її слова не коментує. Мені ж починає здаватися, що я щось пропустила, відколи це Женя тикає носом Ліду в те, з ким вона водиться? Зазвичай було навпаки.

— Ну а ти, Лєр? Складеш мені компанію, чи теж боїшся стати їжею для комарів?