Глава 10

Давид

Попри протести Лєри, я везу її додому. Вона злиться, але мені байдуже. Їй зараз потрібно прийняти ванну, випити гарячого чаю, лягти в ліжко й дочекатися, поки батьки викличуть лікаря. Ні про яких подруг мови йти не може.

Поки веду автомобіль, усе позираю в бік дівчини. Вона відвернулася від мене. Дивиться у вікно, повністю ігноруючи мою присутність.

Гей, сонечко, я взагалі-то життя тобі врятував! — хочеться викрикнути мені. — А ти поводишся так, ніби це я тебе у воду скинув.

Усе ж не дарма я з малолітками не зв’язуюся, надаючи перевагу дорослим жінкам. Жодної дитячої поведінки та примх. Вони точно знають, чого хочуть від життя й що потрібно чоловікові.

— Це твій дім? — питаю я і хмурюся, тому що за адресою, яку вона мені назвала, знаходиться скоріше палац, ніж житло середньостатистичної родини.

— Ага, — зітхає вона й незадоволено дивиться перед собою.

— Непогано так. Твій тато не наркобарон випадково? — жартую я, розглядаючи триповерховий особняк, що видніється через ковану високу огорожу.

— Він швидше розкрадає держбюджет, ніж торгує наркотиками, — байдуже промовляє вона. — Посигналь кілька разів, Богдан, схоже, заснув.

Я тисну на клаксон і за кілька хвилин перед воротами з’являється охорона. Лєра відчиняє вікно і висовує голову на вулицю.

— Це я, відчини, будь ласка.

Очі Богдана розширюються, побачивши мокре волосся Лєри й напівголий вигляд. Він недобрим поглядом сканує автомобіль, мабуть, запам’ятовує номери про всяк випадок. Хоча камери спостереження й так усе зафіксували.

Ворота роз’їжджаються в різні боки і я в’їжджаю у двір. Автомобіль залишаю біля фонтана, оскільки далі проїзду немає.

Оглядаюся в усі боки. А нічого так люди живуть. А по Лєрі й не скажеш, що мажорка.

— Завернися добре в плед, я віднесу тебе в дім, — глушу двигун я.

— Може, підеш попросиш у домробітниці мій одяг? — з надією питає вона, стиснувши з пересердя губи й кутаючись у плед майже з головою.

Я хитаю головою, даючи зрозуміти, що не збираюся ходити чужим домом у пошуках її трусиків та домашніх капців.

Я виходжу із салону й обходжу автомобіль, відчиняю дверцята пасажирського сидіння, зустрічаючись із блакитними очима дівчини. За кольором набагато більш насичені, ніж мої. Гарні.

Вона розгублено дивиться на мене. Почувається незатишно. Пальцями міцно хапається за краї пледа, щоб той не сповз, оголюючи її повністю.

— Пощастило, що ти така худенька, — беру її на руки й різко видихаю, коли Лєра однією рукою обхоплює мене за шию і притискається так близько, що її дихання лоскоче мою шкіру. — Ходімо, дівчинка-халепа.

На її щоках червоніє рум’янець. Я усміхаюся, не відводжу від неї погляду, чим бентежу її ще більше.

На вулиці мінусова температура та вітер. Я в самій футболці й спортивках. Лєра взагалі напівгола. Я швидким кроком перетинаю відстань до вхідних дверей. Боюся, що дівчина може остаточно змерзнути й захворіти.

Двері відчиняються прямо перед моїм носом, і я ледве не шпортаюся разом із Лєрою на руках від здивування. Тому що прямо переді мною в домашньому халаті й капцях зараз стоїть заступник міністра оборони, щоб його. Помилитися майже неможливо.

— Лєро? Що сталося? Чому у тебе такий вигляд? — схвильовано запитує він, а сам недобрим поглядом дивиться на мене. Щелепи напружено стиснуті, максимально зосереджений. Будь-якої миті готовий кинутися на мене, щоб захистити доньку.

Сподіваюся, Смоленський вислухає версію того, що сталося, до того, як накаже розжалувати мене до рядового.