Глава 3

Я прикидаюся сплячою, усе ще тримаюсь за руку Давида. Він не поспішає звільняти свою долоню від мого захвату, я ж намагаюсь заспокоїти часте дихання, щоб він не здогадався, що я насправді не сплю.

Усе моє тіло пронизують сполохи блискавок. Волоски здіймаються дибки. Я не можу повірити, що це відбувається. Якщо це не доля, тоді що? Ми зобов’язані бути разом. Потрібно якось дізнатися його номер, щоб не втратити зв’язок. Потрібно якось зацікавити його. Але як?

Через якийсь час я нахабнію ще більше, кладу голову йому на плече. Майже не дихаю. Він не відштовхує мене, не намагається відхилитися. Тільки напружується всім тілом і застигає.

Його долоня гаряча, ніби розпечена лава. Моя ж — холодна, ніби я щойно була на морозі. Контраст божевільний. А ще його рука удвічі більша за мою.

Так хочеться, щоб цей політ ніколи не закінчувався, але ось звучить голос пілота, навколо починають метушитися люди, вмикається світло й літак йде на посадку.

Мені доводиться «прокинутись» теж. Я зніяковіло опускаю повіки, зображуючи незручність, розтискаю пальці. Одразу ж стає незатишно.

Усе відбувається занадто швидко.

Я не встигаю знайти потрібні слова. Давид підіймається зі свого місця й виймає ручну поклажу. На мене не дивиться. Я ж, ніби зачарована, стежу за ним. Пожираю поглядом його ідеальне тіло. Футболка кольору хакі задралася й мені вдається розгледіти доріжку світлого волосся, яка ховається під поясом штанів.

Ковтаю слину, яка зібралася в роті. Розмикаю губи, щоб щось сказати, але Давид мене випереджає.

— Бувай, Лєро, — кидає на мене пустотливий погляд і починає йти вздовж проходу.

Ні-ні-ні, а як же номер телефону?

Я підхоплююся зі свого місця, але через пухкеньку жінку, яка перегородила прохід, не можу дістати свій рюкзак із верхньої полиці та кинутися слідом за Давидом.

Я нервую, нічого навкруги не помічаю. Невідривно стежу за хлопцями у військовій формі, які віддаляються від мене. У скронях стукає пульс. Забуваю навіть куртку на сидінні, доводиться повернутися. Усе це краде мої дорогоцінні хвилини й розділяє нас із Давидом ще більше.

До виходу з літака я майже біжу. Злюся на повільність пасажирів і не звертаю жодної уваги на подруг. «Рукав» здається мені кілометровим. Дійшовши до паспортного контролю вишукую поглядом Давида і стогну від розчарування. Він уже за скляними стійками. Рухається до виходу з термінала.

Свою чергу доводиться чекати хвилин п’ять. Я проґавила свій шанс. Хороший настрій остаточно залишає мене. Не здивуюся, якщо доведеться ще років десять чекати, щоб знову зустріти Давида. Він, мабуть, уже батьком трьох дітей стане до того часу.

— Лєр, ну ти куди втекла? — поряд зі мною зупиняються подруги, а чоловік, чия черга зараз йти до прикордонників, як на зло, не може знайти свій паспорт, затримуючи всіх.

— Мені до вбиральні потрібно, терпіти сил немає, — брешу я, а сама нервово постукую носком черевика по підлозі. — Чоловіче, нумо поміняємось із вами, ви поки свій паспорт знайдете — ніч закінчиться, — роздратовано промовляю я і протискаюся без черги, ступаючи за червону лінію.

Простягаю паспорт чоловікові у формі. У нього відчужений вираз обличчя. Жодної емоції. На вигляд, немов робот. А ще він занадто повільний. Часу майже немає. Якщо поквапитися, можу наздогнати Давида на видачі багажу. Це мій останній шанс.

Ненавиджу себе за нерішучість. Потрібно було не прикидатися сплячою, а спробувати завести розмову. Дізнатися про нього більше. Зблизитись.

Прикордонник зчитує дані з мого паспорту, звіряє інформацію з тією, що висвічується на моніторі. Уважно вивчає моє чорно-біле фото, потім переводить погляд на моє обличчя, зіставляє. Нарешті, починає гортати сторінки, знаходячи порожню. Ставить печатку.

Ура.

— Thank you! — закидаю паспорт у рюкзак і, зовсім забувши про подруг, мчу до ескалатора, слідуючи за вказівниками на підлозі. Чоловіків у формі помічаю далеко попереду. Це добре, на шаттл вони ще не сіли, а, отже, я точно зможу їх наздогнати.