I.

— Там той… До тебе знов суне дракон…

Виринувши з повітря, Даміанова голова нависла над моїм плечем, змушуючи відірватися від пасьянсу.

Ні, тільки не це. Трясця!

— Нехай стирчить під дверима хоч до посиніння, — хоча я й зеленого поняття не мала, чи синіють взагалі дракони, — я відчиняти йому не збираюся.

— Та чого? Запроси його. Тобі ж кортить.

Я озирнулась. Даміан бешкетно посміхався. Колись саме в цю посмішку я й закохалася. Мабуть, через неї я й досі не можу його, того пройдисвіта і трішечки чаклуна, відпустили.

Я знала, як це неправильно — тримати біля себе привид коханого, мати його за уявного друга, розмовляти із ним, ділити всі буденні події навпіл, та що я могла вдіяти? Кожного разу, коли я засинала, чуючи його голос, серце боліло не так сильно і я забувала на цей час той страшний день, коли його вбили. Коли його вбивці спопеліли від мого гніву. Та це все одно не могло повернути мені коханого в будь-який інший спосіб, окрім того, що його дух був тепер прив’язаний до мене.

Я намагалась. Шукала тіла, навіть готова була вбити когось, та земний час Даміана сплив, тому ні в якій оболонці він не міг втриматися довше кількох годин. І я покинула усі спроби, змирилася, що лише так, лише розмовами й існуванням поряд одне з одним ми будемо разом.

Поки не з’явився той клятий Ніколаус. Він, старший син Робера Вігмора і, звісно ж, спадкоємець цього заможного давнього драконового роду, побачив мене на новорічному балу й звідтоді не давав мені спокою.

Не напосідав аж занадто, розмиваючи межі, та приходив і приходив до мене, відправляв подарунки, а ще відганяв від мене інших залицяльників, які здавалися йому конкурентами, хоча за це, звісно, я йому вдячна. Йому не втямки було, що основний його суперник увесь цей час був поруч зі мною.

— От навіщо? — схрестила я руки на грудях.

— Хочу подивитись, що він за фрукт такий, що задарює тебе ласощами й ганяє тих ницих покидьків, що бігають за тобою.

Та не надто вже там за мною хтось бігав, окрім Ніколауса.  Так, лише один Фе, ще гном, та якийсь вовкулака, що завивав серенади під вікнами на повню.

Я кинула погляд на коханого. За життя Даміан був вродливий. Дуже вродливий. Мав чорне кучеряве волосся й темні очі. І завжди вмів мене смішити, а ще втрапляти в усілякі халепи. З останньої, що забрала усі фарби з його лиця, перетворивши його на бліду прозору маску, він не викрутився.

— Та він же потім з мене не злізе! Ночуватиме під дверима!

— Ну, сторожовий пес, чи то дракон, тобі не завадить — райончик в тебе не дуже, серденько, я тобі це завжди казав, — розсміявся Даміан.

— От-от, він не лицар, усього лише дракон.

— Ти так кажеш, ніби це робить його якимсь вбогим чи монстром.

Усім відомо, що дракони, якщо їх розгнівати, мають запальну вдачу й майже завжди буркотуни. Звісно цей Нік міг виявитися винятком з драконових правил, та я сумнівалася, хоч знову і знову випробовувала його терпіння, а він ніяк не зривався, що, якщо чесно, тішило. Бо гнівити вогняну лускату тварюку мені не хотілося.

—  А йди ти… — прогарчала я, зриваючись з місця.

Усе ж таки здалася. Знала, що не сьогодні, так в інший день, та він наполягатиме й таки дотисне мене, тому, скрегочучи зубами, я відчинила драконові, коли той постукав у двері.

Цього разу він приніс коробку цукерок з липовим медом та солоною карамеллю і вже не посміхався так обнадіяно як вперше, коли я з’явилася перед ним.

Шкода. Бо він мав чарівні ямочки на щоках, а вогняний обідок навколо його зіниць підсвічував зелень його очей разом з усмішкою.

За інших обставин він мені сподобався б, я в цьому певна. Він багацько усього знав — ще б пак, йому ж триста років, —  був задерикуватим, судячи з того, як розганяв тих, хто поклав на мене оком, та наполегливим і настирним аж настільки, що бісив мене. Це завжди чіпляє.

Та в мене був Даміан, і я нікого не шукала, нехай дехто й прагнув моєї уваги. Нехай навіть Ніколаус, той, кого можна було назвати без сумнівів дарунком долі.

— Привіт, красуне, — проспівав Нік, виструнчившись з моєю появою.

— Ого, сьогодні без віршів?

— Це був одненький разочок і я вже сотню разів визнавав, що це була дурість. Скільки ти нагадуватимеш мені про той випадок?

Я знизала плечима — поки це весело, хоч мені й не подобалось знущатись з нього.

— Вип’єш чаю? — замість відповіді запитала я.

Нік одразу ж примружився й з підозрою зазирнув мені за спину. Невже він побачив Даміана?

— Що сталося?

— Та нічого, просто ти ж цукерки приніс.

— Ти ще ніколи не запрошувала мене до себе, Ліліано.

— Ти ж розумієш, що це не натяк на кшталт спільного читання бульварного роману вголос? — обережненько вточнила я.

— Усе б віддав, щоб це був він, та, на жаль, розумію, — зітхнув Ніколаус, приймаючи мої умови: ніяких сподівань, ніяких залицянь.

Тому я супроводила його до їдальні, клацанням пальців запаливши кілька кульок-світильників з магічним світлом й сім свічок. Відчувши присутність дракона, свого володаря, полум’я затремтіло як сором’язлива панянка.

А він, розсівшись на стільці, закинувши ногу на ногу, старанно зображав сумирність, не розпитував, тільки спостерігав, як я розкладаю серветки по столу, і навіть не попросив про екскурсію, хоча мій будинок теж нічогенький, з підземеллям й кількома порталами до інших країн, а ще в мене файна бібліотека. Та Нік обрав роль вихованого гостя, і мені це було до вподоби. Тож я вирішила, що запропоную йому прогулянку моїм помешканням після чаювання.

Та поки я хотіла б з’ясувати, куди подівся ще один мешканець цього дому.

Чайник вже стояв на плиті — з водою я не хотіла спішити, даючи собі час підготуватися до розмови з Ніком, я ж не знала, чи не запитає він мене прямо, чи відчуваю я щось до нього й чи не бажаю я одружитися з ним, бо він, як спадкоємець, мав би вже працювати над продовженням свого драконового роду, — а я розмірено викладала на візерунчату тарілку печиво, коли Даміан нарешті вийшов зі стіни.