3

Вже другу годину, мені хочеться розтрощити це не тільки це незручне крісло, а й голову мого друга. Вогонь у каміні весело потріскував, створюючи грайливі тіні по стінах багатої кімнати. Тішило лиш одне, що чекаю я на нього не сам, а з склянкою найдорожчого вина в руці, якого я знайшов в домі герцога. Це вино було справжньою розкішшю, яку цей придурок намагався надійно від мене сховати.

Вже другу годину я продовжував малювати в своїй уяві образ тієї загадкової дівчини. Чергова коханка Тімоте, чорт би його побрав. Її світле волосся ніяк не виходить у мене з голови, а пусті білосніжні очі, які майже зливаються з рогівкою стоять перед очима з моменту як я покинув дівчину. Ніколи не бачив такої незвичайної зовнішності, а ще Сили. Дивної, незрозумілої сили, яка наче найсильніший наркотик притягувала мене. Вона відьма? Як? Їх знищили вже як сотню років тому, по наказу мого покійного діда, короля Карстена Змієголового. Звісно ще мій батько відмінив цей наказ і тепер на них ніхто не полює, але через геноцид цих дивовижних створінь майже не лишилось в Дельморі. Мені відомі тільки 5 імен відьом які вижили, з кожною з них я знайомий особисто. І в жодної я не відчував такої могутності.

Перекидуючи вкотре ногу на ногу, від нетерпіння докладно розпитати Тімоте про неї, я згадував плавні рухи відьми в момент чаклунства. Так легко скинула мій морок, і навіть не здогадалась що я все відчув. Вона настільки безпечна, чи сліпі почуття до герцога настільки затупили її голову? Зі злістю подумав я.

Не може бути, це що, заздрість? Не вистачало ще ревнувати дівчину, яку я бачу вперше до герцога де Вальє. Що ж, можливо, це просто тимчасовий стан, викликаний її чарами та залишками вина і злістю очікування на Тімоте.

- Це моє найдорожче Вельморське вино? – спостерігаю, як двері кімнати безшумно закриває її власник і швидким кроком підбігає до напівпустої пляшки дорогого вина.

- Так. – спокійно відповідаю і дістаю з кишені старовинний срібний медальйон, прикрашений червоними сапфірами. - Ти щось з’ясував?

- Ні. – з розчаруванням вимовляє Тімоте. – Тільки час згаяв! Ні дівчина ні її брат нічого про це не знають. – киваючи головою в сторону смертоносної прикраси, друг втомлено сідає в сусіднє крісло і я протягую йому бокал з янтарною рідиною.

- А з заручинами як? Тільки не кажи що леді Д’Армонт відповіла згодою. Не розбивай моє серце. – Театрально прикладаю руку до грудей.

- Як я розіб’ю того, чого там немає? – з впевненістю відповідає Тімоте і починає сміятись, як завжди це робить після того ж самого жарту. Невже не надоїло?

- А якщо серйозно, то так, моя чарівна Емілія з радістю прийняла мою пропозицію руки і серця. Тільки от її подруга не зраділа. – Вже серйозніше відповідає герцог. Як не крути, а одруження справа серйозна. Ніколи б не подумав що мій друг хоч колись захоче зв’язати своє життя з однією жінкою. – А як там моє прохання? Розібрався з переслідувачем?

- Ти ж розумієш, що змушувати короля розбиратись з твоїми коханками не найкраща ідея? – стараюсь щоб в голосі було чутно погрозу.

- Спор є спор, будь то король чи рибалка. Я ж казав що за годину зваблю молоду дружину маркіза д’Орсе! – з блудливою усмішкою згадує цей «звабник», не звертаючи уваги на мій тон. – Дай вгадаю, це була графиня де Лефор? Чи може красуня донька генерала Ламарша? – граючи бровами перелічував своїх коханок герцог де Вальє.- О ні! Та сама маркіза д’Орсе? – з награним подивом запитує Тімоте, свято переконаний що вгадав.

- Провидцем тобі не бути. – голосно зітхнув, ніби з розчаруванням хитаючи головою. Король і герцог Дельмори, дві найвищі особи в королівстві, сидимо і як підлітки обговорюємо коханок, а нам ще переворот зупинити потрібно. Подумав і усміхнувся про себе.

- Цього разу ти перевищив сам себе. Не знаю імені цієї білявки, але це точно не маркіза. – плавно підводжу друга до цікавої мені теми.

- Білявка? – брови підіймаються вгору від здивування. – Ненавиджу блондинок. Та й не пригадую, щоб хоч котрась з моїх нещодавніх пасій змінювала колір волосся. – серйозно замислився друг, почіхуючи себе за вухом.

- Світле довге волосся, білі, майже прозорі очі, гострий язик. – перелічив риси її незвичайної зовнішності, які точно не можливо забути, але чомусь не сказавши, що вона відьма. Так, ніби цією таємницею мені не хочеться ділитись навіть з другом.

- Айрін? – брови герцога в цей момент опиняються на середині чола. – Не може бути! – з недовірою поглянув на мене друг, явно здогадуючись про кого йде мова.

- Невже її миле обличчя настільки сподобалось герцогу де Вальє, що він забув про свою нелюбов до блондинок? – з сарказмом запитую я, стараючись не видати свого інтересу до відьми.

- Айрін – подруга Емілії. Зразу скажу що НІ! Вона не моя коханка, я не такий вже і мерзотник щоб зваблювати єдину подругу моєї нареченої. Та й познайомився я з нею лиш сьогодні. – швидко заговорив Тімоте, так, ніби хотів виправдатись. – Вона не аристократка, проста власниця ательє. Але чому вона за нами стежила? Невже вона теж закохана в мене? – здається мені в когось занадто роздуте его. – Або ж в Емілію? – припустив цей геній.

- Це не єдине питання яке я б хотів їй задати. Вона відьма. – просто промовив я, відчувши неабияке полегшення після слів друга, що він не торкався дівчини. А от дурне припущення що Айрін (а відьмочці личить її ім’я) закохана в подругу мене чомусь засмутило.

- Відьма? – з недовірою перепитав герцог. – Ти використав на ній свою магію? Вона знає хто ти?

- А відповідь на ці і на інші мої запитання ми, друг мій, дізнаємось у неї самої якомога швидше. – встав, міцно стискаючи порожній келих з-під вина, весь час згадуючи прекрасні очі відьми.