Я та мій булер. 9 кіл пекла. Коло 7. Насильництво та богохульство

— Машо, не спи, – він знов поцілував мене. – Навіщо я тоді все це робив... Відсторонював від тебе всіх... Ти моя...

Я дісно відкрила очі. Фоном пробігла зграя якихось гончих собак... Ніби вони на полюванні були.

Дерева навколо чомусь почали здаватися мені живими... Я так і бачила в них обличчя на корі та руки і ноги замість гілок.

Ні, його точно нема... – подумала я, знов подивившись на небо.

Це все не має значення. Взагалі нічого не має значення... Люди намагаються усьому придати це значення, сенс, але реально його нема.

Ми всі народжуємося і помираємо наодинці. Ми просто тварини... Тварини, які завдяки еволюції і одному відсотку різниці в генах від мавп, мають найвищий рівень інтелекту на Землі. Але все одно...

Я раптом відчула, що Стас мене буквально вкусив за шию і чомусь усміхнулася.

Собаки повернулися. Тепер вони пробігли зовсім близько, що навіть Стас звернув на них увагу.

В зубах однієї з них схоже, був кролик.

Інша собака підбігла до цієї і раптом почала виривати того кролика з рота першої собаки.

— Не відволікайся, – Стас трішки стиснув мою шию долонею.

І я знов майже пішла у забуття... Цьому явно сприяла злегка перетиснута сонна артерія...

—...Ану швидко встав і відійшов від неї... – ніби крізь сон почула я...

***

— Прокинулася?... – мої блакитні очі відображувалися в його сірих.

Це було так дивно. Я просто дивилася в його очі, а він в мої. Я так нічого і не відповіла.

— Він... Нічого не встиг...Ніби... Правда? – якось нерівно, пошепки спитав Рома.

Я все ще мовчала. Простягнула руку вгору. Торкнулася його щоки. Він виглядав стурбовано. Прямо як моя мама. Таке незвичне порівняння змусило мене усміхнутися.

— Давай скажи вже щось. Нам взагалі треба встати і піти до вчителя...

— Навіщо? – я дивилася в його очі.

— За це навіть посадити можуть. Думаю, він і є твій булер...

— Так, – я кивнула. – Він сам зізнався.

Я була аж надто спокійною. Це все дія наркотику? Стас точно підсипав мені щось в напій.

— Ти пила чи їла щось з його рук? – перепитав Рома.

— Так, – я кивнула. – Трішки горілки.

— Давай спробуємо встати... – він сам встав і потягнув мене на себе.

Все ж таки, я в ньому помилялася... Завжди думала, що Рома — доволі зверхній хлопець, якому просто все дається легко... І подобався він мені не через свої якісь індивідуальні якості, а просто через те, що він був популярний і такий весь недосяжний, прямо небожитель. Зараз же я замислилася над тим, що бачила в ньому лише цей онлайн-образ, красиву картинку і не більше...

А він... Він виявився зовсім не таким....

Це коло пекла закінчилося і я вже подумала, що тепер все буде добре...