Я та мій булер. 9 кіл пекла. Коло 1. Скорбота

...— Тш... Вона вже тут, – почула я шепіт Тані, коли зайшла до класної кімнати.

Дівчата дійсно перестали говорити, тільки посміювалися собі там в кутку.

Я не розуміла що відбувається. Таня була моєю кращою подругою, але останні пару днів постійно шепотілася з Настею, прямо як зараз. А ще постійно посміхалася, дивлячись на мене.

Я думала, що можливо справа в чомусь в інтернеті, але батьки забрали мій телефон ще чотири дні тому і тільки завтра мали віддати. Все тому що я, бачте, надто довго вночі сиділа в інстагнамі-твіттері-фейсбуці.... Та я в фейсбуці не сиджу!

Без телефону я відчувала себе як без рук. Постійно тягнулася за ним до кишені, а того, авжеж, не було... Але цей мій рефлекс був сильніший за моє знання того, що його в мене нема, тож я постійно продовжувала пхати руки по своїм кишеням в його пошуках...

— Соню, ти вже намалювала плакат? – до кабінету зайшла вчителька. – Ти в нас малюєш краще за всіх, тож ми на тебе сподіваємось!

Інші дівчата знов тихенько засміялися.

І не тільки Таня і Настя. Оля, Каріна, Аліса і Катя також виглядали так, ніби знають більше ніж я.

— Залишилося тільки розмалювати! – таки відповіла я Марь-Іванні, наші й класній.

Я пішла до столу з плакатом і знов понишпорила своїми кишенями.

«Але може то в мене просто паранойя?» – так і не знайшовши свій мобільний, я нарешті нахилилася над величезним плакатом з берегом річки на ньому. Я вже майже домалювала цей дурний плакат...

***

— Машо, ну досить вже дутися... Як і обіцяла, я завтра його віддам.

Ми саме вечеряли.

— Інтернет теж включу! – одразу додала вона.

— Ну нарешті...

— Але наніч все одно будеш віддавати телефон, – попередила мама.

— Маю надію, ви там нічого не відкривали, – пробурчала я.

— Авжеж, ні. Ти маєш право на власний простір, я це розумію, – мама усміхнулася. – Головне, щоб якщо в тебе будуть проблеми, ти сама казала, пам’ятаєш?

— Памм’ятаю-пам’ятаю, – я теж усміхнулася.

— Знаєш, я пишаюся тобою! Так добре, що ви влаштовуєте цей флешмоб на підтримку захисту навколишнього середовища! Як там підготовка до поїздки? – поцікавилася вона.

Я на секунду замовкла. Дівчата вели себе дивно, ніби сміялися наді мною... Але, може мені це здалося через те, що у мене просто паранойя, коли телефон не в кишені... Ні. Нічого не сталося.

— Все добре, – я ще й кивнула в знак підтвердження своїх слів. – Підготовка йде повним ходом...

Знала б я тоді, що повним ходом йшла не тільки підготовка... Та перше коло пекла пройшло для мене майже не помітно і все тому, що телефон був у мами, а вона, як справжня «супер-мама» навіть в нього не зазирала...

Моя особиста скорбота за телефоном і онлайн життям насправді була напевно найлегшим з усього, що трапилося далі...