Скринька бажань, глава 5. Власний вибір.

— Я хочу, щоб вона відпустила! — кричу я, і рука вмить розтискається.

Я по інерції лечу на землю. Але пофіг на рани. Серце б’ється як шалене, я підскакую з землі й біжу геть, притискаючи до себе кляту скриньку... Як тільки забігаю назад на двір — хвіртка за мною сама зачиняється.

Тік так, молодець,

А тепер

виконуєш моє

Десь там ходить мрець

Віддай йому , що в тебе є...

— Якого біса! — вигукую я, і раптом розумію, що хоч браслет і зі мною, а телефон... Телефона в кишені більше нема. Напевно впав там, біля ванни.

Тепер я навіть не зможу викликати поліцію!

Десь там ходить мрець

Віддай йому, що в тебе є...

Продовжує наспівувати голос, а мені просто хочеться втекти звідси.

Я біжу до хвіртки, що виходить на вулицю, однак, ніяк не можу добігти, хоч і бачу її прямо перед собою, метрах в десяти.

Серце б’ється як скажене...

На адреналіні забігаю в будинок і починаю шукати стаціонарний телефон.

На диво, він є в тій самій кімнаті, в якій і сиділа бабця при нашій зустрічі в будинку.

Затамувавши подих, підходжу до телефону і знімаю слухавку, однак замість гудків чую лише...

Тік так, молодець,

А тепер

виконуєш моє

Десь там ходить мрець

Віддай мерцю, що в тебе є...

Це було друге бажання, і друге прохання голосу... Голос казав, що може виконати три бажання. Значить, зараз я рівно на пів шляху.

Просто так я звідси не виберусь, треба загадати всі три бажання і виконати три зустрічних прохання голосу.

Якщо зроблю це — виберусь. Я маю вибратись. Я... Чому ж я не загадав щось краще, аніж кляті дві тисячі з копійками? Це все — не гра... Але я все одно маю виграти. Я маю вибратись хоча б тому, що там, вдома, на мене чекають...

Саме з такими думками виходжу з будинку. Всі люди чогось бояться. Боятися — це нормально, це навіть правильно. Але тільки зазирнувши своєму страхові в очі можна його перемогти, правильно?

Я впораюсь, обов’язково впораюсь, я знаю...

Виходжу з будинку і повертаюсь до забору перед городом.

Чим ближче підходжу, тим сильніше стискаю ніж у своїх руках.

Стоп. Голос казав, що мрець ходить, а той що в ванні... Він же не ходив. Чи не значить це, що то не той мрець?

Дощ посилюється. Голова повністю намокає, але це все не так вже й важливо... Через зливу майже нічого не чутно, та й не видно: авжеж, нічого, окрім самого дощу.

Окрім того, на городі все вкрилося парою. Холодний вітер зник і було враження, ніби дощ буквально гасить землю, і з неї  виходить пара.

Проходжу вглиб городу і бачу біля забору в самому кінці силует, схожий на бабусин.

Ноги самі собою пришвидшили свій темп, так само як і серце.

— Ба, це ти? — кричу, намагаючись звучати настільки голосно, щоб дощ не глушив мій голос, але бабця не відповідає.  — Ба...

Коли вже майже наближуюсь, чомусь звертаю увагу на тоненький зап’ясток і жахаюсь, бо він абсолютно синій.

Заклякши, просто стою і дивлюсь. Мій погляд звузився до її зап’ястку.

— Нарешті ти тут, — шепотить голос моєї бабусі з тіла напроти.

Не підіймаю очі. Не відводжу погляд. Просто стою.

— Не треба було відкривати скриньку, — знов каже вона. — Деякі грані краще не переступати, навіть якщо здається, що нічого не станеться, розумієш?

— Ти померла? — запитую тихо. — Навіщо... Навіщо ти просила принести її?

— В цій скриньці було замкнене моє останнє бажання. Якби вона була б закрита, я б сама відкрила її, коли тебе б тут вже не було, і після цього б могла звільнитися, бо мене б більше нічого тут не тримало... Якщо я звільнюсь, тобі не доведеться слухати той голос і грати в його ігри.

— І яким же було твоє останнє бажання? — здивовано питаю я.

— Провести ще хоч трохи часу з тобою, — так само тихо відповідає вона. — Я не хотіла, щоб це відбулося отак, однак... Моє бажання, не так, як я хотіла, але все одно збулось. Діти і онуки часто не розуміють, наскільки нам, тим, хто вже на межі між цим світом і тим, іншим, важливий час з вами.