12.2

Я ще сподіваюся, що Світлана виговориться, пошумить і заспокоїться. Мабуть, мені теж варто було б подивитися інтерв’ю з Аллою і послухати, що вона там розповідає. Цікаво, як вона пояснює, що ніхто з їхньої родини не був на жодній акції за визволення моряків?

Невже її татусь готовий пожертвувати зятем заради теплого депутатського крісла? Так сильно хоче прогнутися перед президентом? Ідеться ж не просто про зятя, а про батька його онука. Важко повірити, що люди, потрапивши в політику, геть-чисто втрачають людські почуття.

Інтерв’ю Алли сильно каламутить воду. Родичі та близькі моряків у відчаї – час минає, судновласника доля людей мало хвилює, а бодай якихось відчутних результатів дипломатичних зусиль влади не видно. Усі на нервах. Тому й реагують, як сірники, сваряться через дурниці.

– Я знаю, що ви задумали! – кричить на мене Галина, поки Світлана замовкає, щоби перевести дух і придумати нову порцію гидоти. – Це все ваше смердюче агентство! Їм аби тільки кинути нас на бабки! Тварюки кінчені – самі загнали наших моряків у пастку, а тепер шукають спосіб заткнути нам рота й вийти сухими з води. А ти – дешева підстилка! Скільки вони тобі платять за шпигунство? Чи ти спиш із начальством і безкоштовно танцюєш під їхню дудку? Втерлася до нас у довіру…

– Та годі тобі, Галю, – вкотре заступається за мене Тетяна. Але виходить у неї не надто впевнено – радше для годиться.

– Шпигунка! – Світлана піднімає нову хвилю хейту. – Погань!

Я розгублена й не розумію, чи варто знову намагатися захищатися. Хіба недостатньо того, що я їм уже пояснила?

Мабуть, мені зараз варто піти, щоб не погіршувати ситуацію. Через ці суперечки сьогоднішня акція і справді може дати протилежний ефект.

Я чекаю кінця чергової брудної тиради, щоб чемно попрощатися з усіма. Я не встигаю злякатися і бодай якось підготуватися, захиститися. Світлана, оскаженівши від злості й, мабуть, вичерпавши запас лайки та аргументів, різко кидається вперед і штовхає мене в груди.

Я намагаюся відставити ногу назад, щоб утримати рівновагу, але чіпляюся підбором за нерівність тротуарної плитки й падаю на спину, боляче вдарившись потилицею об лавку.

Шапка трохи пом’якшує удар, але однаково в очах темніє, і я на секунду втрачаю орієнтацію в просторі. На мій жах, Світлана не заспокоюється і б’є мене ногою в бік. Не копає легенько для годиться, а саме б’є з усієї сили. Я скрикую й інстинктивно групуюся. Наступний удар припадає в живіт.

Останній уже не такий сильний, як попередній, він проходить більше по дотичній – вочевидь, психічку від мене відтягують.

Послідовність подій я відновлю в пам’яті й проаналізую пізніше. А наразі я нічого не розумію – це довго описувати словами, а насправді все відбувається дуже швидко, майже миттєво й несподівано для всіх, не тільки для мене.

Від удару у вухах дзвенить, зображення розпливається. За відчуттями – болить усе тіло, ніби мене переїхав каток. Тетяна допомагає мені підвестися і шепоче:

– Іди швидше, не провокуй її…

Мене ніхто не зголошується провести – я бреду сама. Кожен крок супроводжується болем у боці, а внизу живота тягне дедалі сильніше. Я сяк-так добираюся до зупинки. Легше не стає. Скоріше навпаки. Присісти ніде – невеличка лавка зайнята пенсіонерками.

Спираюся на стовп, не думаючи про те, наскільки він чистий. Збираю в кулак останні сили. І коли мені здається, що я контролюю ситуацію і все якось обійдеться, джинси на внутрішньому боці стегна починають намокати. Торкаюся їх пальцями – і з жахом розумію, що це кров.

Мене паралізує. Я здогадуюся, що маю негайно щось зробити, поїхати до лікарні – там мені допоможуть. Але натомість продовжую стояти й розглядати пальці зі слідами крові. У мене ніби закінчилися ресурси – батарейка розрядилася, і я застигла в тій позі, у якій була.

Сльози котяться щоками. У голові порожньо. Усередині все випалено страхом. Це не я, усе це відбувається не зі мною. Це – сон. Я зараз прокинуся – і все знову буде добре.

Якісь люди викликають швидку. Мене, наче ганчірʼяну ляльку, вкладають на землю. Здається, я кілька разів провалююся кудись і знову повертаюся – на голоси та біль.

У хвилини просвітлення в скроню б’ється думка, пронизана жахом: це – кінець, катастрофа. З голови не йдуть останні слова Германа. Немає певності, що він мав на увазі саме це, коли вимагав нікому не розповідати про нас. Але виходить так, що його слова стали пророчими…

– Не хвилюйтеся, – якась жінка тримає мене за руку. – Усе буде добре. У мене під час вагітності теж якось почалася кровотеча. Але лікарі її зупинили – і я доносила малюка майже до кінця строку. Зараз приїде швидка, і вам обов’язково допоможуть.

Її слова мене ніби заколисують, створюють оманливе відчуття, що катастрофи ще можна уникнути. Воно зручне й дуже тепле. З ним легко і спокійно.

Але я знаю: її слова – солодка брехня. Катастрофа огортає мене чорними клубами диму. Вона поглинає, затягуючи дедалі глибше. Живіт важчає, камʼяніє, болить – я ніби знову і знову відчуваю удари чобота.

Та десь у глибині душі проростають слова, сказані незнайомою жінкою: «усе буде добре». Я чіпляюся за крихітний паросток, наче він може втримати мене на поверхні й не дати чорному болоту мене поглинути.