Розділ 12

У моїх руках гарний плакат із закликом звільнити моряків. Імені Германа на ньому немає – я не ризикую приходити з ним під вікна офісу його тестя. Але не здивуюся, якщо Алла дивилася репортажі з Києва – я цілком могла потрапити в кадр з іменним плакатом.

І чомусь я впевнена, що в цьому інтерв’ю вона неодмінно скаже щось погане на мою адресу. Якщо дійде до розбірок, скажу прямо, що ми – друзі дитинства, разом училися в школі. Нагадаю, що ім’я Германа – єдине, якого не було на плакатах. Не впевнена, що мені повірять, ніби все це тільки по-дружньому. Але хіба є інший вихід?

А мій живіт, до речі, їх узагалі не має хвилювати. Хтозна, хто батько.

Сидіти вдома й не ходити на мітинги я не можу. І хай Герман мене покинув, це нічого не змінює. Він – близька мені людина, і я зроблю все, що в моїх силах, щоб допомогти йому повернутися додому, хай навіть не до мене. Зрештою, він – батько моєї малечі. Не знаю, чи визнає він її, але дуже сподіваюся, що хай не одразу, а бодай із часом зробить це…

– Що за маячня? – обурюється поруч Ольга. – Тетянин Гаррік казав, що в Бажана дружина вагітна. Я сама чула! А цю мадам, – показує на смартфон із відео, – я вперше бачу.

Однак її слова тонуть у загальному гомоні. Хтось вмикає відео й уважно слухає аргументи Алли за спокійне очікування і проти проведення мітингів. Хтось вигукує мені запитання.

– Та це ж курка з крюїнгової контори, – заявляє немолодий чоловік – мабуть, батько одного з моряків.

Його обличчя мені знайоме. Але я не можу згадати, чи бачила його на попередніх мітингах, чи ми зустрічалися десь раніше.

– Серйозно? – настрій натовпу змінюється.

Навіть ті, хто висловлювався на мій захист, починають сумніватися.

– Якого біса ти тут робиш? – кидається на мене Світлана.

Вона більше не кричить із великої відстані, а підходить до мене впритул.

– Шпигуєш за нами, погань? Вислужуєшся перед начальством, щоб вони кинули нас і зекономили на компенсаціях?

Я чула на роботі, що сім’ям обіцяли виплатити пристойну суму, крім зарплати, яку й далі переказують усім полоненим морякам.

– Та вона постійно тут вештається, а потім стукає своїм хазяям! – до Світлани приєднується Галина. – Ці тварюки здатні на будь-яку підлість, аби тільки кинути нас на бабки!

Тільки зараз я повною мірою усвідомлюю двозначність ситуації. Проблема не стільки в тому, що я – не дружина Германа, а його коханка. Для всіх цих людей я – представниця компанії, начебто відповідальної за викрадення їхніх рідних. Ба гірше – вони з якогось переляку вирішили, що наших моряків навмисно відправили на ризик, бо вважають людьми другого ґатунку, яких не шкода.

Звучить абсурдно, і я не впевнена, чи вони в це насправді вірять, однак кажуть уголос і обговорюють між собою.

Зневірені родичі не готові змиритися з фактом, що це – нещасний випадок. Вони вигадали кілька різних теорій змови. І в усіх варіантах винною призначили саме нашу компанію, бо вона близько, на відміну від судновласника, і не відмовляється від комунікації, на відміну від влади.

Нікого не цікавить, що крюїнгова агенція займається виключно підбором персоналу й ніяк не може вплинути ні на маршрут судна, ні на бажання судновласника піти на угоду з піратами заради звільнення моряків.

За мить з однієї з постраждалих я перетворююся на головну винуватицю. Образливі припущення сиплються з усіх боків. Здається, ці люди забули, з якою метою тут зібралися, і переключилися на цькування мене.

Я намагаюся пояснити, що ми з Германом – близькі друзі, що в агенції я – рядова менеджерка й зі мною на роботі ніхто не обговорює тему викрадених моряків. Запевняю, що я нікому не передаю жодної інформації. Але все марно – вони, звісно, краще знають, а я все брешу.

Зараз вони схожі на агресивних зомбі. І це перетворення огидне, бо кілька місяців ми спілкувалися, підтримували одне одного, з деякими з них навіть здружилися…

– Правильно вона каже, – хтось трясе телефоном, на якому триває інтерв’ю з Аллою. – Агенція навмисно каламутить воду, а ця, – тицяє в мене пальцем, – вічно все винюхує і накручує нас!

– А я давно казав, що ці демонстрації ні до чого не призведуть. Одного разу вийшли, привернули увагу президента – і далі треба просто чекати.

– Ні, одного разу однозначно мало. Але ми реально зачастили. Який сенс товктися тут і дратувати перехожих? Це тільки налаштовує адміністрацію проти нас.

– Звісно! Це все оця курка і її хазяї! Сто пудів вони щось задумали, щоб нас кинути! Недарма заслали до нас козачка.

– Та що ви верзете? – намагається перекричати натовп Тетяна. Ми з нею не такі близькі, як з Ольгою, але теж, можна сказати, подружилися. – Це ж донька губернатора! Він балотується в Раду від партії президента. Для них усіх, звісно, наша активність є незручною, бо спонукає щось робити.

Як завжди, серед присутніх знаходяться і затяті прихильники, і критики влади. Дискусія набуває політичного забарвлення і значно загострюється, усе перевертається до гори дриґом.

Моя провина в очах Світлани розростається до ще більшого масштабу – своїми діями я, виявляється, намагаюся очорнити главу країни.